30 Вересня 2022

Повсякденність повоєнного Львова

Related

Цікаві факти про музей «Дім Франка» у Львові

Дім Франка – це меморіальний музей у Львові, який...

Альтернатива опікунству та сімейним будинкам

На превеликий жаль, далеко не всі сироти мають змогу...

Спалах дифтерії на Львівщині: що треба знати

У 2008 році у Львівській області зареєстрували 11 випадків...

Як у Львові лікують пацієнтів зі СМА

Віднедавна на Львівщині почали лікувати пацієнтів зі спінальною м’язовою...

Розвиток шахів у Львові

Василь Іванчук, Йосип Дорфман, Степан Попіль. Це не архітектори,...

Share

Після того, як у липні 1944 р. Львів знову опинився під контролем радянських військ, місто почало знову переходити до мирного життя. До Львова почали приїздити урядовці та звичайні робітники з інших регіонів України та цілого СРСР. Довелось вирішувати житлове питання, побороти злочинність, поволі покращувати побутові умови населення. Далі на ilvivyanyn.

Житлове питання

Після 1944 р. населення Львова за рахунок приїжджих осіб почало зростати. Змінився його національний склад. До 1939 р. у Львові домінували поляки. З поверненням радянської влади картина суттєво не змінилась – понад 66% населення становили поляки, зросла частка росіян – понад 5,5%. А ось єврейське населення після жахливого Голокосту зменшилось до 1,1%.  

Прибулі працівники та службовці потребували нового житла. У 1948 р. у місті було понад 9500 житлових будинків, у яких мешкало понад 236000 осіб).

В роки Другої світової війни у місті було зруйновано та пошкоджено понад 2100 житлових будинків (майже 15%), що було не так багато у порівнянні з іншими українськими містами, багато з яких було зруйновано вщент. У вересні 1944 р. при міській раді було створено Управління міського архітектора для контролю будівництва. У місті було чотири райони – Червоноармійський, Залізничний, Сталінський та Шевченківський. Проводились ремонтні роботи як у середині будівель, так і ззовні. Розпочалась реєстрація присадибних ділянок.

Влада зіштовхнулась з тим, що населення вдавалось до розбирання пошкоджених будівель – розбирали дахи, сходи, кахельні печі та інше. Звичним явищем було самозахоплення квартир. Підставою ж для правомірного перебування у помешканні став ордер на житло. Кращі квартири отримували урядовці, представники партійного апарату, високі офіцерські чини, науковці, працівники органів держбезпеки. 

Престижними були помешкання на вул Пекарській, Личаківській, Є.Коновальця, Професорській Колонії, а от на вул. Т.Шевченка та Б.Хмельницького оселялись переважно робітники. Офіцерів нижчих чинів, міліціонерів селили переважно у гуртожитках. Можна було придбати квартири у поляків, які покидали місто. Останні, аби отримати дозвіл на виїзд зі Львова повинні були надати довідку про відсутність боргу за житлово-комунальні послуги.

Службове житло та “ущільнення”

Львів’яни отримували ордери у у житлових управліннях при райрадах. За видачею ордерів слідкував Житлово-квартирний відділ, який згодом сам почав видавати ордери. Ордер вважався дійсним протягом 30 днів після видачі. Власник такого документу протягом цього терміну мав заселитись у квартири а ордер передати на зберігання до житлово-експлуатаційної контори (домоуправа).

При розподілі житла було багато зловживань, оскільки ордери могли видавати позачергово, знайомим особам. За законом ордери повинні були надавати на вільну площу, однак на практиці було зовсім по іншому. Урядники буквально продавали ордери на квартири за хабарі. В одних руках могли опинитись кілька ордерів. Траплялась підробка ордерів мешканцями квартир. Фіксувались навіть збройні конфлікти між особами, які самовільно заселяли квартири та особами, що мали ордер.

Львів’яни могли отримати оселю від підприємства чи установи, на якому працювали. Квартири охоче надавали інженерно-технічним працівникам, науковцям. Були випадки, коли вчителі шкіл вимушені були оселятись із родинами у приміщенні шкіл. З листопада 1946 р. у Львові запровадили чергу на житло.

Мало місце “ущільнення”, коли до родин, що проживали у багатокімнатних квартирах підселяли інші родини, перетворюючи оселі на комунальні квартири. Власники квартир, аби вберегтися від “квартирантів”, приписували до осель родичів і навіть знайомих. Ущільнення уникали керівники підприємств, партійці та науковці.

Майно

Майно, осіб, які покинули місто перед вступом Червоної Армії вважалось державною власністю. За охорону речей відповідали домоуправи та навіть двірники. Меблі вивозили на спеціальні склади. Залишене у квартирах майно оцінювали спеціальні оцінщики. Якщо особа вселялась до квартири, де вже були меблі, то мала сплатити за них кошти. Якщо ж людина переїзджала до порожньої квартири, то могла придбати меблі на складах.

Значних масштабів набули крадіжки речей, які здійснювали як злодії, так і пересічні особи. Невеликі предмети інтер’єру могли поштою надсилати своїм родичам у інші регіони СРСР. Заможних міщан могли пограбувати доволі хитрим способом – їх на кілька днів арештовували, а за відсутністю господаря житла, його майно швидко “зникало”.

Типовий мешканець міста 1940-х рр.

Багато речей можна було придбати на Краківському ринку. Процвітала вулична торгівля, де кожна з вулиць чи площ мала свою “спеціалізацію”. Наприклад на одній вулиці продавали тканини, на іншій – одяг. Час від часу правоохоронці влаштовували облави на стихійних ринках. На базарах, на вулицях та площах можна було зустріти багато жебраків.

Як прохарчуватись?

З вересня 1944 р. у Львові увели картки на хліб. Питання з продовольчими продуктами було дуже гострим, зважаючи на повоєнну розруху. Продовольчі картки підробляли, викрадали. Частими були крадіжки домашніх тварин та птиці. Крали овочі та фрукти із садів та присадибних ділянок львів’ян. Продавали продукти харчування за завищеними цінами. Якість хліба, який був у продажі, бажала кращого.

Оперний театр

Ціни на продукти харчування у магазинах були вищими, ніж на базарах. Базарів у місті було дев’ять. Левова частка магазинів розташовувалась у центральній частині Львова, а на околицях придбати продукти харчування. Доволі часто продавали протермінований товар. Навіть наявність картки на продукти харчування не гарантувало того, що її власник міг придбати товари, оскільки у місті був тотальний дефіцит. Звичним явищем стали черги.

Добробут львів’ян

Згідно з офіційною статистикою, майже 98% житлової площі Львова було обладнано електричним освітленням, майже 90% будинків мали водопровід та понад 75% – газ. Влада заборонила самовільно встановлювати залізні печі та самовільно підключатись до газопроводу, оскільки побоювалась пожеж.

Проблеми з обігрівом житла у зимову пору призводили до того, що серед дітей була поширена смертність через ускладнення, викликані запалення легень. Обігрівали оселі і деревиною, яка була у дефіциті. Аби отримати таке паливо, розбирали дерев’яні огорожі навколо будинків, господарські споруди. Опалювали папером, старим одягом та навіть гумою.

Новорічна ялинка

Економили електроенергію (до травня 1945 р. дотримувались світломаскування). Електроенергію використовували лише для освітлення або приготування їжі на електричних плитках. Праски були на вугіллі. Доволі часто освітлювали оселі нафтовими лампами. Тривалий час забороняли користуватись радіо, тому єдиним джерелом інформації стали газети.

Костел Марії Магдалени

У дефіциті було мило, тому поширювалась короста та різноманітні шкірні захворювання. Повоєнна розруха призвела до того, що значно поширились в оселях львів’ян таргани, клопи, миші та щурі.

Основним видом транспорту у повоєнному Львові був трамвай. Типовим явищем стали переповнені вагони – у 1946 р. з 180 трамвайних вагонів курсували лише 35.

Автобус ЗІС-16 був рідким явищем

До середини 1945 р. центральні вулиці й площі міста не освітлювали. Вулиці погано прибирали, на багатьох з них було багато сміття. Занепали парки.

.,.,.,.