На превеликий жаль, далеко не всі сироти мають змогу потрапити у родину. Одним батькам відмовлять в усиновленні, інші не наважуються зробити такий крок, ретельно вивчивши анкету дитини. Діти, які не змогли потрапити до родин чи у будинки сімейного типу, мають шанс отримати наставника. Далі на ilvivyanyn.com.
Хто такий наставник?
Наставництво – це свого роду товариство двох людей, в якому одна людина пропонує допомогу, підтримку, власні поради з метою сприяння навчанню, розвитку дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування. Наставник піклується про дитину, водночас не є опікуном чи прийомним батьком/матір’ю.
Згідно з українським законодавством, наставник повинен виконувати наступне:
- приходити до вихованця хоча б один раз на тиждень протягом як мінімум одного року, щоб сформувати стабільні та довготривалі, емоційно значущі стосунки в житті дитини-сироти;
- підтримувати і розвивати позитивні цінності, допомогти дитині навчитися озвучувати свої потреби та почуття;
- піднімати самооцінку своїх вихованців;
- допомагати дітям навчатися в школі (робити домашнє завдання) і удосконалювати академічні знання;
- допомагати дітям розвинути їх комунікативні здібності, а також навчити формувати взаємини з різними людьми;
- сприяти формуванню у дітей побутових навичок (догляду за собою (гігієна, зовнішній вигляд, одяг, тощо) та навичок сімейного життя (взаємовідносин між чоловіком та дружиною, планування бюджету, ведення сімейного господарства);
- інше.
Початки наставництва можна простежити у Львові ще з 2013 р., коли у місті почали впроваджувати волонтерський проєкт “Одна надія”, метою якого був пошук, навчання та супровід наставників для дітей-сиріт. Базою для цього проєкту стала школа-інтернат №2, а організацією займались Львівська міська рада, Центр опіки сиріт Львівської архієпархії УГКЦ та Комісія УГКЦ у справах родини, благодійний фонд “Малятко”.
Усі “за” та “проти”
Стати наставником не так просто. Насамперед слід надати відповідним соціальним органам свою анкету з біографією, документи щодо працевлаштування та освіту, медичну довідку. Далі комісія розглядає звернення та приймає рішення.
Окрім документів, особа також має оцінити усі “за” та “проти”, бути зрілою для такого рішучого кроку. Адже наставництво це не догляд за тваринами чи допомога людям похилого віку. Особа має стати прикладом, взірцем для неповнолітнього, стати його другом, тією особою, якій можна вірити.
Львів’янка Юлія Прийма йшла до наставництва цілих шість років. Спочатку вона відвідувала різні сиротинці, працюючи над благодійним проектом. Далі була тривала перерва – дівчина вийшла заміж та народила дитину. І лише коли дитині виповнилось три роки, вона знову повернулась до питання. Приймі довелось також надати довідку, від членів її родини, що вони не проти такого рішення дівчини.
Підопічною Юлії стала дівчинка віком 13 років. Наставниця та підопічна знайшли відразу спільну мову – дівчинка хоче стати ветеринаром, а Прийма дуже любить собак. Наставниці довелось підтягти дівчинку у навчанні, оскільки живучи з ріднею (мати дівчинки має порушення психіки), підопічна відстала у шкільній програмі.
Волонтери стверджують, що наставництво, на відміну від опікунства чи усиновлення має ряд переваг – жодних фінансових навантажень, економія часу (з підопічним можна провести кілька годин), партнерські стосунки (підопічний стає справжнім другом). Наставник стає великою підтримкою для дитини, навчає її орієнтуватись у світі, жити у соціумі.
Аналітики не мають точних даних щодо статистики наставництва у Львові. Проте за їх спостереженнями, діти, які отримують наставника, покращують результати у навчанні (у них високі шанси вступити до вишу), покращується поведінка дітей та їх психоемоційний стан.
