Окупаційні радянський та нацистський режими скоювали безліч злочинів у Львові. Понад 200 тисяч галичан – поляків, українців та євреїв – радянський режим депортував до Сибіру із 1941-го по 1943 рік. А нацистський режим за ці два роки знищив понад 100 тисяч львівських євреїв. А тепер детальніше на ilvivyanyn.com.
Тюрми й депортації
Радянська влада, яка встановила перший окупаційний режим у місті в 1939 році, прийшла у Галичину з популярною для росії тезою про визволення, щоправда, тоді визволяти збиралися від панського польського гніту. Запускалася потужна пропаганда, нібито жителі окупованого Львова щасливі, бо стали громадянами радянського союзу. Пропаганда просувалася насамперед за допомогою кіно. В листопаді 1939-го у Львові функціонувало аж 25 кінотеатрів.
У жовтні 1939 року радянська влада скликала так звані народні збори. На них робили постановочні фото із тими, хто начебто хоче стати громадянином радянської держави. На цьому ж «референдумі» проголосили кілька законів. Зокрема, закон, який передбачав націоналізацію, радянізацію та колективізацію. Усе приватне майно мало перейти на баланс держави. А тих, хто чинив опір, заарештовували та відправляли в Сибір.
Всі національності Галичини страждали однаково. Націоналізували майно, виселяли, депортували, розстрілювали, насамперед – інтелігенцію, священників, власників дрібних підприємств.
У тюрмах проводили допити. Таких тюрем у Львові було чотири: три великі та одна катівня (з 2009 року – музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»).
Розстріли радянською владою
Після 22 червня 1941 року, коли німці оголосили війну СРСР, радянська влада почала евакуйовуватися із західних областей України. Тут чинити спротив вона не планувала. Однак тюрми по всій Галичині були заповнені «злочинцями», які потенційно могли почати співпрацювати з ворожою владою. Їх радянська влада нещадно розстріляла за тиждень. У перші дні їх вишиковували в ряд. Потім просто кидали в камери гранати.
Загалом за два роки радянської окупації приблизно 200 тисяч осіб арештували і депортували. Приблизно сім тисяч винищили за кілька днів у червні 1941-го.
Німецька окупація і погроми проти євреїв
30 червня 1941 року до Львова прийшла нацистська Німеччина. Вона проводила свою пропагандистську політику, заявивши, що євреї – зрадники й колаборанти, які нібито співпрацювали з радянською владою. Євреї Галичини ж насправді часто займали нейтральну позицію, не віддаючи своєї прихильності жодній з влад, а це дозволяло пропагандистському режиму ще більше знущатися над ними.
В липні 1941 року у Львові відбувся погром проти євреїв. Українці і поляки скоювали напади на євреїв на вулицях Львова, тягли їх до в’язниць, де змушували викопувати й діставати залишки вбитих там і здійснювати перепоховання на Янівському кладовищі. Цьому підігравала нацистська окупаційна влада. Також євреїв змушували чистити бруківку.
Урбіцид
Урбіцид – насильство над містом. Нацисти знищували пам’ятки, в яких проживало єврейське населення. Зокрема, синагоги. Найбільша синагога у Львові – «Темпль» – була на площі Старий Ринок. Всього у Львові було 150 синагог.
Юденрат, гетто та «табори смерті»
У серпні 1941 року німці оголосили про створення юденрату – єврейського органу самоврядування, який мав підпорядковуватися наказам гестапо (таємної державної політичної поліції Третього Рейху, призначеної для боротьби з противниками націонал-соціалістичого режиму).
В Кракові та Варшаві теж були юденрати. Люди вірили, що робота в цьому органі збереже їм життя, проте їх також знищували, щоправда, насамкінець.
Згодом Львів поділили на гетто (в районі Підзамче); громадську частину, де проживали українці й поляки; урядову арійську частину (що на вулицях Коновальця, Чупринки і Героїв Майдану). За два місяці в гетто мали переїхати абсолютно всі євреї. Насправді ж, переїзд затягнувся на рік.
У гетто на одного єврея було виділено лише два метри квадратні. Спершу їх зобов’язували ходити на роботу – на концерн німецьких підприємств із пошиття одягу, взяття, форми, виробництва приладів тощо. Основний центр концерну був на вулиці Шевченка. Там розташовувався табір примусової праці, який згодом назвали Янівським.
Якщо в перші пів року євреї вільно пересувалися Львовом, то вже потім вийти за межі гетто не дозволялося – тільки на роботу. Їм заборонялося користуватися аптеками, відвідувати кав’ярні, ходити тротуарами. Крім того, вони повинні були на лівій руці нашивати зірку Давида – символ єврейського народу.
Маленьких дітей, осіб з інвалідністю та літніх людей єврейської національності тримали у школі імені Яна Собеського. Згодом їх відправили в табір смерті «Белжець» (Польща), де винищили майже 12 тисяч осіб.
Орієнтовно 80% львівських євреїв вивезли до «Белжця» і ще до іншого винищувального табору – «Собібора». Ще частину замордували у Львові. Приблизно 35 тисяч людей у Львові розстріляли в пісках біля Янівського табору. Лише одній-двом тисячам вдалося пережити Голокост.
Із кожним роком територія гетто зменшувалася, у 1943 році воно стало називатися «Юденлаг». Кожен барак мав свою назву, де працювали конкретні працівники конкретних підприємств. Загалом було декілька десятків бараків.
Крістіна Хігер, авторка книги «Дівчинка у зеленому светрі», – одна з тих, кому вдалося врятуватися від винищення. Її родина з невеликою групою інших євреїв у 1943-ому у відчаї впродовж тижня ложками під бараками рила тунель від «Юденлага» до річки Полтви. Пробили діру в бетонному колекторі, і 50-70 людей змогли втекти з табору.
Вони ховалися в каналізації 14 місяців, зокрема, під люком біля церкви Діви Марії Сніжної та під люком біля храму Святого Андрія. Були там без нормальної їжі, повітря та води. Під землею їм допомагав, ризикуючи власним життям, поляк-католик Леопольд Соха – колишній злодій, що таким чином немов спокутував свої минулі гріхи.
У 1944 році на місці «Юденлага» радянська влада створила тюрму для тих, кого депортували до Сибіру. До 1955 року тут знову тривали репресії. У 2016 році на цьому місці заснували музей «Територія терору».
