Історія львівського пивоваріння принаймні втричі довша, ніж історія США. Виробництво пива і меду налагодили одразу ж після заснування міста. Спочатку це була суто аматорська справа: містяни самостійно виготовляли пінне і продавали надлишки всім охочим. Аби привабити клієнтів, вони встановлювали віху (довгу палицю) на дах свого дому і знімали її після вичерпання запасів, пише сайт ilvivyanyn.com.
Найбільшим покупцем був магістрат (мерія). Пиво замовляли для проведення урочистих заходів та церемоній (а їх не бракувало). Пінним напоєм пригощали гостей міста (включно з королями), ним забезпечували міську сторожу і слуг (фактично, це була частина заробітної плати).
У 1370-х роках аматорам заборонили виготовляти пінний напій. На зміну їм прийшли професійні ремісники, об’єднані в цех солодовиків, пивоварів та медоварів. Майстри складали екзамени, дотримувалися суворих правил і виконували численні громадські обов’язки:
- Спонсорували одну з оборонних веж міста, брали участь в обороні під час козацьких і татарських нападів.
- Закуповували зброю (мушкети, шаблі, порохівниці) для міського арсеналу.
- Платили податки і брали участь у громадських справах.
Пивоварінням могли займатися лише майстри цеху, у міських шинках продавали виключно місцевий продукт. За нелегальне виробництво напою карали великими штрафами, також практикувались самосуди. У 1670-х роках відбулося кілька «пивних війн» — цеховики палили і грабували нелегальні броварні, котрі крали їх хліб.
Цікаво: при вступі до цеху пивовари клялися варити алкоголь лише з якісних інгредієнтів та не домішувати до пива горілчаний солод.
Влада обмежувала виробництво алкоголю. Протягом тижня цеховикам дозволяли виготовити 3 вари пива і 10 півбочок меду. Під час свят і ярмарків квоти зростали. Містянам пропонували 3 сорти пива: з пшениці, ячменю або вівса. Напої були звичайними або подвійними (міцними).
Золота доба львівського пивоваріння
У ХVIII столітті середньовічні правила поступово відмирають. Пивоваріння знову стає загальною справою, а цеховиків витісняють броварні з передмістя, котрими опікувались монахи і приватні підприємці.
Золота доба львівського пивоваріння розпочнеться у середині XIX ст., коли німецький підприємець Роберт Домс викупить броварню у монахів і перетворить її на сучасний завод. Завдяки вмілому керівництву та інноваціям фабрика стане найбільшою у Західній Україні та третьою в Австро-Угорщині (а в цій імперії ніколи не бракувало пивоварів). Підприємство працює і сьогодні (на його території виготовляють знамените «Львівське різдвяне пиво»).
У місті відкриють багато інших успішних броварень: Грунда, Кляйна, Кисельки… Німецькі, австрійські та чеські підприємці захоплять ринок. Вони привезуть нові технології, створять фірмові ресторани, навчать містян смакувати пиво і поєднувати його з оригінальними закусками. Наприкінці XIX ст. у Львові працюватиме 13 броварень.
Альтернативний алкоголь у місті: мед, горілка та вино
В період Середньовіччя головним конкурентом пива був мед. Його виготовляли з меду (яка несподіванка), а також додавали фрукти, ягоди та прянощі. Це дуже давній трунок міцністю 6-18 градусів, відомий ще за часів Святослава Хороброго. Він згадується у перших літописах (зокрема — в «Повісті временних літ»). Мед залишався популярним аж до XVII-XVIII століть, та з часом був витіснений пивом, вином і горілкою.
Перша горілчана майстерня згадується у 1570 році в дещо комічній формі: «Якийсь єврей влаштував горільню, прогорів і втік з міста, не заплативши боргів». У XVI-XVII ст. горілка залишалась дорогою, її вживали як ліки від серцевих хвороб і виготовляли в аптеках.
Ситуація змінилася наприкінці XVIII ст., після приєднання Львова до Австрійської імперії. Нова влада дозволила підприємцям відкрити великі горілчані заводи (найвідоміший з них — фабрика Бачевських). Відтоді горілка перетворилася у дешевий напій, популярний серед простого люду.
А ось дворяни і багаті міщани віддавали перевагу вину. Його завозили з Угорщини і Волощини (територія сучасної Румунії та Молдови). Місцевого виробництва не існувало через брак винограду у Галичині.
Торгівля вином приносила фантастичні прибутки, оскільки напій масово підробляли. Шинкарі вдавалися до наступних оборудок:
- Змішували найдешевші сорти з настоянками та сиропами і продавали готовий «коктейль» як токайське вино.
- Наливали алкоголь в посуд з товстими стінками (так 100 мл чарівним способом перетворювалися у 150 мл).
- Розбавляли дорогі вина дешевими сортами або водою.
Шахрайство досягло таких масштабів, що в 1700 році влада зобов’язала шинкарів клястися у чесності. Також магістрат наймав контролерів, котрі перевіряли посуд у шинках і слідкували за маркуванням бочок. Жодна з ініціатив не принесла користі. Жага легких грошей долала будь-які клятви і перевірки.