Нещодавно у Львові в межах деколонізації вирішили перейменувати вулицю Андрія Волощака на вулицю генерала Миколи Арсенича, що очолював службу безпеки ОУН. При цьому інформацію про Андрія Волощака у Вікіпедії швидко переписали, перекрутивши факти і сильно обуривши родину славетного українця, пише сайт ilvivyanyn.com.
Життя і творчість Андрія Волощака – приклад для сучасних воїнів
Хто ж такий Андрій Волощак і що він зробив для Львова та України? Давайте розберемося, тим більше, що 31 серпня виповниться 134 роки від його народження.
Дитинство
Син вівчаря з мальовничого гірського села Мшанець, що над річкою Мшанкою під Магурою, завдяки старанням свого батька мав щастя дістати хорошу освіту. Батько зумів вивчити усіх шістьох своїх дітей, заради цього навіть поїхав на заробітки до Америки. Андрійко ріс розумним хлопцем, він був у «Пласті», закінчив гімназію в м. Перемишль і працював помічником юриста.
Перші вірші
У рідному селі навіть познайомився з Іваном Франком, можливо, ця зустріч вплинула на його подальше творче життя. Його ясні очі мріяли про кохання, тож з’явилися перші любовні вірші:
Гарячий день – сонце пала,
Трави із жару похилились.
І в моїм серці такий жар,
Страшний над мої сили!
Та прийде вечір і роса
Угасить спрагу тую,
А мій огонь палає все,
Чей через Тебе любко се
Я так тужу-нудьгую!
1912
Перший з відомих віршів Андрія Волощака був написаний у 19 років, і йшлося у ньому про світила, про місяць і зорі, і про головне світло життя – любов:
Як зірка на небі мерехтить, сміється,
Як місяць, що сумно із неба глядить,
Тоді моє серце тріпочеться, б’ється.
Дівчино, ах де ти?.. Лиш лист шелестить.
За хвилею хвиля спливає у вічність.
Меркнуть ясні зорі і місяць поблід.
Туга точить серце за Тобою, Мила.
Моя Ти богине… Рожевий мій цвіт.
1909
Разом із колегами-гімназистами Антоном Жилою та Іваном Квасницею Андрій Волощак вступив до гуртка «Молода Громада». У 1910–1912 рр. вони видавали таємний літературно-науковий часопис для молоді «Наші листки», загалом вийшло 13 чисел на 524 сторінках.
Таке враження, що поет передбачив свою долю, адже ще 1913 року він пише такі рядки:
Про тебе мрію кожний день,
Про Тебе сню у ночі,
Та боюсь, боюся лишень
Що там мені далеко гень
Вкраде хтось сиві очі?
Ті сиві очі – вічний жаль
Мойого серця рана,
Тільки згану – нова печаль,
А серце, серце рветься вдаль,
До тебе, зірочко, кохана!
1913
Поранення
І його очі таки вкрали… Адже у 24 роки молодий поет іде на війну, і в битві на східному фронті Австро-Угорщини, в Галичині, напередодні уродин московська куля поранила його в обличчя і відняла зір… Світ, який так любив Андрій, занурився у вічну темряву. Спочатку йому не хотілося жити:
Не раз так хочеться мені
Ридать-кричать невпинно.
Гей! Дайте світла хоч на мить!
Без світла я не годен жить!
Гей! Світла хоч краплину!
Лікування
Після того, як Андрій осліп, він два роки лікувався у Віденському шпиталі для військових. Журналіст, що побував у цьому лікарняному закладі, писав:
«При столі сидів молодий жовнір з пером у руці. З трудом, очивидною натугою писав він щось на папери, а сльози раз-по-раз капали наче каплі дощу на папір. Було тихо… Чути було лише шелест пера і падаючих сліз на папір. Управитель Мель поясняє мені, що се молодий український поет, бувший студент прав, Андрій Волощак. Пише також по німецьки. Коли ми вийшли з сьвітлиці, управитель прочитав мені кілька ліричних поезий сего молодого нещасливого українського поета. Б’є з них страшна розпука і біль. Якась гробова безнадійність. З початку хотів він застрілитися, але потім збудила ся у нього якась страшна жадоба писати. Він хоч осліп від пострілу в лице, скоро привчив ся писати і пише від раннього ранка до пізного вечера. Найшов ціль у житю. Буде своєю піснею осолоджувати тяжкі дні своїм братам…»
Портрет Андрія Волощака писала Олена Кульчицька, а Ольга Кобилянська згадувала про нього так:
«Вартівник чи слуга, що його супроводжує, каже тихцем: “Он там сидить молодий український поет і пише поезії. Зразу, переконавшись, що утратив зір навіки, він хотів собі життє відібрати – його розпука не знала межі… але… далі… далі він успокоївся й помирився з тим, що вже ніколи світа не побачить. Тепер пише”. «Богато лучає ся тепер таких траґедий, а одна з них захопила і Андрія Волощака, про якого згадує кореспондент у свойому дописі. Деякі з поезий Волощака друкували ся у віденськім «Ділі». Дійсно, з них віє розпукою і болем, якоюсь гробовою безнадїйністю. Я подаю кілька фотоґрафій з сього шпиталю, між ними і Волощака. Заряд шпиталю подбав для нього о машину до писаня, на якій він може без надто великого труду писати. Се вже також страшне Memento війни!»
Навчання
І цей хлопець не лише переборов депресію, а ще й через два роки сліпим вступив до Празького (Карлового) університету – один з найстаріших та найвпливовіших у світі, заснований буллою папи Климента VI ще 1347 року! Серед його випускників – Ян Гус, Франц Кафка, чеський король Карл І, деякий час тут викладав Альберт Ейнштейн. А 1918 року він стає студентом філософського факультету Львівського університету.
Кохання
Відтоді, як втратив очі, Андрій Волощак сприймає світ серцем. І навіть знаходить своє кохання! 1920 року у шпиталі його починають навідувати дві сестри Ваньо – Марія та Ісидора, які почули, що там є гарний військовий, який пише вірші, як Павло Тичина. Побачивши Ісидору, Андрій почав повертатися до життя:
Сьогодні ти прийшла до мене в гості,
І ось запахло все навкруг весною,
І стали стіни, мов небесний простір
В кімнаті, що була як гріб тісною.
1923 р.
Ісидора Ваньо
Дора була дуже освіченою, знала латину, польську, грецьку, італійську, німецьку, французьку мови і навіть есперанто. Ще у віці 15 років вона взяла участь у роботі Другого конгресу есперантистів у Кракові. Її батько був кимось на кшталт податкового інспектора, а мати була компаньйонкою графині Марії Климентини з Сангушків Потоцької, що з 1851 року стала дружиною графа Альфреда Потоцького, губернатора Галичини.
Звісно, майбутній тещі сліпий зять-поет був не до вподоби, тому молоді після шлюбу 1924 року жили у готелі «Народний». Андрій утримував родину на інвалідську пенсію, яку австрійський уряд виплачував йому аж до вересня 1939 року. А родина була чималенькою, адже в подружжя народилося четверо дітей: Ігор, Ярослав, Мирослава і Зоряна.
Роль Андрія Волощака для нас
Він розвинув дивовижну пам’ять і, користуючись друкарською машинкою, складав та сам записував свої вірші. Чи знали ви, що українську абетку шрифта Брайля розробив саме Андрій Волощак? А те, що він був засновником львівського Українського товариства сліпих (УТОС)? До речі, цьогоріч регіональному представництву УТОС у Львові виповниться вже 85 років! Ідейником його створення та першим головою став саме Андрій Волощак, він же потурбувався і про утворення бібліотеки при організації. Вона працює досі, при ній діє єдиний Музей історії тифлотехніки в Україні, який дає змогу відчути себе відвідувачем бібліотеки. Зараз товариство також бореться за повернення імені Андрія Волощака вуличці, біля якої він прожив більшу частину свого життя. І лише за те, що він забезпечив можливість тисячам (а, можливо, і десяткам тисяч сліпих людей) читати і писати українською мовою, Львів мав би пишатися, що серед його громадян був такий Українець, а не паплюжити його ім’я…
Андрій Волощак стояв коло витоків капели бандуристів, був членом антиалкогольного товариства «Відродження» Ольги Дучимінської, брав участь у діяльності літературних об’єднань «Горно» і «Митуса». Видав 19 збірок віршів і кілька прозових творів, а до його поеми «Довбушеві скарби» ілюстрації створювала неперевершена Софія Караффа-Корбут. На його вірші 1973 року написаний вокальний цикл українського композитора Валентина Бібіка «Акварелі» для голосу та фортепіано.
Він навіть 1930 року жартома передбачив польоти людей у космос та мобільні телефони:
«Хотів би я вже народитись за яких сто, або двісті літ. Оттоді було б цікаво поглянути, як, або й самому полетіти, як люди птахами літають у воздусі, рибами гуляють в поморських глибинах, ракетами по Всесвітньому просторі мандрують, єлектрикою дітий родять, щоб не мучались, спинками від маншетів радіо й телехвонують».
А коли часом сварилися з дружиною, переходили на мову есперанто, щоб діти не розуміли, про що йдеться.
Через його квартиру на вулиці Зарицьких, 4, пройшла в 1950-60 роках ціла творча плеяда письменників та культурних діячів: Герой України, лауреат Шевченківської премії Роман Іваничук, Герой України Дмитро Павличко (який навіть присвятив окремого вірша – «Андрієві Волощаку»), поет та кінорежисер Микола Вінграновський, поети Володимир Лучук, Микола Петренко, Марія Хоросницька, Микола Красюк, Ростислав Братунь, Роман Лубківський, Володимир Квітневий, художниця Софія Караффа-Корбут, скульптор Євген Дзиндра, журналіст, письменник і художник Любомир Винник, композитор Ярослав Ярославенко, актори Святослав Максимчук та Анатолій Кох, всі есперантисти Львова і ще десятки діячів української культури, для яких завжди були відчинені двері. Вже лише вищезгаданий перелік знакових імен, які внесли помітний вклад в українську культуру, і при цьому тривалий час підтримували дружні творчі і особисті зв’язки з Андрієм Волощаком, свідчить про масштаб його непересічної особистості.
До речі, жодного свого вірша Андрій Васильович не написав ані російською, ані польською мовами, а тепер його таврують як колаборанта…
Помер Андрій Волощак 4 серпня 1973 року, проживши 83 роки, похований на Личаківському цвинтарі. Недарма він все життя не любив серпня…
Нащадки Андрія Волощака
Наймолодша донька Зоряна Вовканич своєрідно вшанувала пам’ять про батька, подарувавши кількадесят примірників збірки його віршів мешканцям вулиці, яка ще донедавна носила ім’я Андрія Волощака…
Онук поета архітектор і відомий громадський діяч Юрій Волощак написав для нього вірш, у якому є такі рядки:
Діду, у нас на землі далі точаться війни.
Майже нема кобзарів, хоч багато незрячих.
Все як при Тобі, і все як тоді безнадійне.
Може, і добре, що ти цього всього не бачиш.
Життя Андрія Волощака – приклад для наших воїнів, які і зараз, через століття, так само кладуть свої життя на війні з тим самим ворогом, втрачають руки, ноги, очі, як і він… Та це його не зламало, більш того, Андрій Волощак зробив те, що, на нашу думку, заслуговує на більше, ніж найменування вулиці на його честь. Він переміг темряву і навчив своїх дітей та онуків бачити зірки, відчувати серцем і любити Україну, тому тепер вони продовжують його шлях. І сподіваються, що колись на мапу Львова повернеться добре ім’я чудового Українця – Андрія Волощака.