21 Травня 2022

“Тюрма на Лонцького”: страхітливі історії однієї з найвідоміших львівських катівень радянського режиму

Related

«Обрані часом» – виставка живопису Володимира Слєпченка у Львові

У львівському Музеї митрополита Андрея Шептицького можна побачити 60...

Одна з топових каратисток України

Автор статті вже неодноразово зазначав, що Львів став потужним...

Здобуття української незалежності: Бої за гору Маківка

Історія України з часів козацтва, це історія прагнення українського...

Мангали, котли, бочка для копчення: як колектив Дрогобицького театру допомагає фронту

Працівники Львівського академічного обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича...

Історія Олени Кутєпової з Луганщини, що евакуювалася до Львова

50-річна Олена Кутєпова з Луганщини евакуювалася до Львова разом...

Share

Так вже історично склалося, що наш Львів пережив не один окупаційний режим. “Тюрма на Лонцького” – добре знайомий у наші дні міський музей, який береже найстрашніші історії трьох окупаційних режимів. Так, саме у цій будівлі свого часу діяла політична в’язниця, яка використовувалася польською, радянською та нацистською владами. 

Як не абсурдно, проте саме так звані “визволителі” вчинили чи не найбільше кровопролиття в історії нашого міста. Що бережуть стіни сучасного музею кривавої історії і що ми повинні пам’ятати завжди, аби цього більше ніколи не повторилося, читайте у матеріалі на ilvivyanyn.com

Початок кривавої історії в’язниці 

Наприкінці дев’ятнадцятого століття на перехресті вулиць Леона Сапеги (сучасна вулиця Степана Бандери) та Коперника було зведено будівлю у стилі неоренесансу за проєктом архітектора Юзефа Яновського. Будівля призначалася для австро-угорської жандармерії. Згодом, вже за часи польського режиму у Львові, було добудовано саму в’язницю. 

Тоді тут розміщувалася польська поліція, основне завдання якої було яким – боротися з ворожими елементами у Львові та антидержавними організаціями, які діяли по всьому західному регіоні. Такими, наприклад, стали Організація українських націоналістів та Комуністична партія Західної України.  

Найбільшими ворогами режиму були, звісно ж, затяті українські націоналісти. Серед найвідоміших в’язнів, які виборювали поневолені рідні землі, стали Степан Бандера, Ярослав Стецько та Микола Лебідь (так званий “Львівський процес” 1936-го року). Таких ворогів через стіни в’язниці пройшло сотні, якщо не тисячі. 

Прихід червоноармійських “визволителів” і старт жахливих репресій 

Вересень 1939-го року ознаменувався завершенням так званого “визвольного” походу Червоної армії на Західну Україну. Цю ж дату історики пов’язують зі стартом масових репресій на наших землях, які були спрямовані проти тих же “буржуазних націоналістів”. Однак тепер їх переслідувала не польська поліція, а радянські спецслужби, передовсім – НКВС, який тут же розмістив тут в’язницю. 

І тут наведемо перший суттєвий факт стосовно жорстокості репресій та нелюдських умов, де утримували “ворогів”. В’язниця була розрахована, згідно з документами та можливостями приміщення, на 1500 осіб, проте реалії були зовсім іншими. Як стверджують історики, насправді у стінах в’язниці розміщувалося удвічі-утричі більше невільників. Можна тільки уявити, якими були умови для утримання цих людей та який жах їм довелося пережити… 

“Чорний четвер” в історії Львова 

Роки діяльності різних окупаційних режимів знищили чимало життів і зруйнували людські долі. Проте найкривавішою сторінкою в історії в’язниці та нашого міста загалом стало 26-те червня 1941-го року. Деякі дослідники кажуть, що цей день – “чорний четвер” в історії Львова. 

Якщо розпочати з передісторії, то німецькі війська, розпочавши війну проти союзу 22-го червня, стрімко завойовували території та швидко просувалися вглиб територією країн, які входили до складу СРСР. Кремлівські прислужники добре розуміли, що окупанти швидко захоплять Галичину та увійдуть до Львова. Це означало, що усі “ворожі” для радянських карателів опиняться на волі, можуть захотіти перейти на бік ворога, щоб “віддячити” своїм катам. 

Перелякані не на жарт радянські каральні органи, щоб цього не сталося, розпочали масові страти у в’язниці. І це попри те, що існував наказ про евакуацію засуджених у тил (для цього навіть було виділено велику кількість залізничних вагонів). В результаті, замість передбачуваних п’яти тисяч евакуювали тоді менше двох тисяч ув’язнених. 

Водночас, існував ще один наказ, який передбачав фізичне знищення багатьох в’язнів як особливо небезпечних злочинців. Тож радянські карателі спершу взялися за масове знищення усіх потенційно небезпечних людей, які перебували під ув’язненням, а тоді вже тільки за евакуацію тих, хто для них не становив загрози. 

Як діяли чекісти? 

В архівах можна знайти чимало моторошних історій про те, як чекісти чинили з в’язнями. Зазвичай їх розстрілювали у спеціальних камерах, розстрілювали людей і поодинці. Так і зробили у кривавий “чорний четвер”, однак швидко спохватилися: для того, щоб так боротися з невинними, потрібно багато часу – часу, який був надто важливий (вермахт швидкими темпами наближався до Львова). 

Тому каральні органи придумали іншу систему розстрілів. Почали зганяти по декілька десятків людей в одну камеру, а тоді через спеціальне віконечко, через яке подавали їжу у “звичні” дні, стріляли кулеметами. Деколи і кулі економили – кидали у камери гранати. З такою жорстокістю не могли зрівнятися навіть німці. 

Тюрма на Лонцького – братська могила для представників різних національностей 

Кривави сліди своїх злочинів, вбиті тіла в’язнів, карателі спершу намагалися вивозити у різні місця, подалі від людських очей. Проте, як ми уже згадали вище, вермахт був ось-ось на підході, тож часу у карателів залишалося дуже мало. Тоді чекісти почали ховати тіла прямо на подвір’ї – за даними з архівів, тут закопали близько семи сотень людей. Тіла додумалися заливати гашеним вапном, яке пришвидшувало розкладання, – словом, робили справжнісіньке місиво. 

Директор музею, Руслан Забілий, розповідав, що тіла закатованих знайшли німці, які вже дісталися до міста. Родичі вбитих в’язнів допомогли їм у цьому. Німці допомогли родичам і дозволили їм по-людськи поховати рідних, щоправда, не зі співчуття, а щоб показати, чим вони відрізняються від “совєтів”. 

Під час Другої світової у приміщення діяло німецьке гестапо, а після того, як німців вигнали, сюди знову повернулися радянські карателі. За радянських часів правда про колишню діяльність чекістів у в’язниці, звісно ж, була під забороною. 

Достеменно відомо у наші дні імена лише 747 розстріляних, серед яких більше 500 – етнічні українці. Серед переліку закатованих можна знайти євреїв, поляків та росіян, – словом, тюрма стала справжньою братською могилою для представників різних національностей.