В історичній пам’яті українців небагато асоціацій, пов’язаних із битвою за Львів 1939 року. Тоді у місті майже 1/3 населення становили поляки. Тому й описували вересневі події насамперед польські історики. Докладніше про битву за Львів далі на ilvivyanyn.com.
Раптовий напад
До війни Львів не готувався: поляки не передбачали бойових дій у Галичині. Авіаційні та артилерійські частини залишили місто наприкінці серпня в межах мобілізаційних заходів. Залишилися лише командування 6-го корпусу та деякі тилові служби.
Німецька авіація застала Львів зненацька. Це призвело до великих втрат, бо захищати небо над містом було нікому. Німці активно бомбардували летовище на Скнилові та залізничний вокзал. Генерал Війська Польського, один із керівників оборони Львова Владислав Лянгнер наказав направити ще частину армії міста на захист Варшави. Львів лишився практично ні з чим.
Визнати початок війни змогли не відразу. Видання Dziennik pоlski назвало вторгнення вермахту «війною нервів». Gazeta lwowska писала не краще, переконуючи народ у тому, що ситуація на полі бою кращає з кожним днем. А це було лише 7 вересня! Втішні новини лунали й на польських радіостанціях.
3 вересня Британія і Франція оголосили війну Третьому Рейху. Тоді містяни зібралися перед британськими і французькими консульствами, просячи вдарити по спільному ворогу. Однак союзники так і не вдарили, тому Польща розраховувала тільки на власні сили.
9 вересня поляки спробували на річці Бзурі перехопити ініціативу, однак це призвело до оточення польських армій під Варшавою 16 вересня. Польські армії «Краків» та «Карпати» почали відступ на південний схід, до румунського кордону. Німці поставили собі за завдання перехопити їх будь-якою ціною, а оскільки основні комунікації проходили через Львів, битви було не уникнути.
Пивниці замість бомбосховищ
Місць для захисту від нальотів німецької авіації у Львові не було. Особливості планування вулиць та своєрідний ґрунт не давали можливості будувати повноцінні бомбосховища. Мешканці змушені були ховатися від бомб у міських пивницях із товстими стінами. Збиралися там як українці, так і поляки. Хоча такі сховища не викликали надії, але перечекати гуртом було легше морально.
3 вересня польська зенітка збила над Личаківським кладовищем польський літак. Одна з бомб поцілила в пивницю, де всі загинули. Газо- й водогін були зруйновані. Тоді львів’яни вишикувалися в черги біля вуличних насосів.
Хоч би як не намагалися поляки з українцями уникнути національного питання, сутички траплялися навіть у таких небезпечних умовах, коли потрібно було гуртуватися. Тоді митрополит Андрей Шептицький видав звернення, в якому наголосив, що і в поляків, і в українців є спільний ворог – німці.
Перші бої
11 вересня Львів розділили на кілька секторів оборони, також прийшло підкріплення зі Стрия, західні околиці міста оточили оборонними спорудами. Варто й зазначити, що дезертирів, які залишили місто, було немало.
Командир німецького 98-го полку Фердинанд Шьорнер очолив механізовану групу, що збиралася захопити Львів. Вже о 2-ій годині дня німці прибули із заходу, а о 17-ій зламали польську оборону. По Городоцькій група Шьорнера потрапила до центру міста. Захисники встигли підготувати резерви, що змусило німців відступити за місто і почати поступову облогу. Гарнізоном Львова продовжував керувати Лянгнер, а всіма військами в місті та поблизу нього – генерал Франц Сікорський.
13 вересня німці захопили найважливішу позицію в лісопарку «Кортумова гора» – звідти могли легко обстрілювати місто. Поляки спробували відбити гору, але цього не вдалося. Цього ж дня під контролем німців опинився залізничний вокзал, вони встигли оточили Львів ще й з півночі. Наступного дня був оточений південь. Уночі полякам вдалося вигнати ворогів із півночі, а південь вермахт залишив сам.
16 вересня поляки пробили на півночі ще більший коридор і з’єдналися з кавалерією, завдяки чому отримали необхідні боєприпаси. За цей час німці ще більше оточили «Кортумову гору».
Варто зазначити, що словаки надали німцям можливість атакувати місто зі своєї території і навіть самі брали участь у війні проти Польщі та бомбардуванні Львова. Щоправда, бомбардували… яблуками. Так словаки примудрилася допомогти львівським захисникам.
Прихід червоноармійців
17 вересня поляки ледве досягли тактичного успіху на півночі, як усіх приголомшила новина – наступ радянських військ. Реакція поляків була зрозумілою, а от українців – неоднозначною. Облога Львова з відсутністю води й електрики вже надокучила містянам. Вони не розуміли, чому повинні страждати заради поляків, які щоразу гірше до них ставилися.
У той день українці розділилися на тих, хто чекав радянських «визволителів»; тих, хто пакував речі і втікав чимдуж із міста; та аморфної більшості, яка просто залишилася спостерігати, що буде далі, не бажаючи покидати свій дім.
Після обіду Лянгнер отримав наказ не чинити опору червоноармійцям. Десь тоді ж у небі Львова з’явилися радянські літаки. Скидали з тих літаків не бомби, а листівки із закликом скласти зброю, перейти на їхній бік, а офіцерів, які були проти Червоної Армії, закликали вбивати.
До 24 вересня червоноармійці вибили із заходу України більшість польських військ, допомагаючи нацистам. 28 вересня відбувся спільний червоно-коричневий марш. Лянгнер здаватися не збирався. В ніч на 18 вересня польські війська вибили німців з 5-ти сіл біля Львова.
19 вересня з півночі до Львова пробралася польська армія «Карпати». Того ж дня німці перегородили дорогу радянським розвідникам, що змусило радянського командира йти на прорив. Німці переплутали радянські танки з польськими, і почався бій.
20 вересня поляки відбили німецьку танкову атаку на заході, а біля аеродрому навіть організували кількагодинний контрнаступ. Проте це був останній успіх…
Капітуляція
Увечері 20 вересня німці припинили наступ і вже були готові залишити позиції, як домовлялися в пакті Молотова-Ріббентропа. Аби поляки й українці не зрозуміли, що їхній відхід був запланований, вермахт розпочав посилений артобстріл, а ще для переконливості прислав парламентера, який пропонував полякам здати Львів німцям, а не Червоній Армії.
21 вересня на Личакові відбувалися перемовини поляків із червоноармійцями, у той час як німці покинули околиці Львова. В оборонному штабі виникло питання, чи продовжувати оборонятися і стріляти в радянських солдатів, чи йти на прорив до Румунії. Мер міста Станіслав Островський сказав, що Львів здавати не планує. На це Лянгнер відповів:
«Я не можу йти проти танків голіруч».
Зрештою, комендант Лянгнер здав Львів. 22 вересня підписали протокол про здачу Львова СРСР. Однак, як можна було очікувати, радянська сторона підступно порушила умови протоколу. Більшість польських офіцерів відправили в полон, а тоді – до братських могил. Частину жандармів червоноармійці розстріляли прямо посеред Львова.
Як розповів очевидець подій Остап Тарнавський «Історичній правді», населення прийняло «визволителів» по-різному: одні чекали на них, інші ставилися з недовірою. Армія зайшла в місто у великих танках. З них виходили старшини й починали розмовляти з охочими…
Фото: “Історична правда”
