Генії, як і прості люди, також хворіють, страждають і, зрештою, помирають. Ідейний архітектор української нації Іван Франко лежав у львівському шпиталі Українських січових стрільців з 13 листопада 1915 року до 15 березня 1916-го. Після цього ще 74 дні лікувався вдома, а 28 травня 1916 року у віці 59 років відійшов у вічність, пише ilvivyanyn.com.
Міф про гріховний характер недуги
Народжений на Львівщині Франко мав міцне здоров’я і намагався вести доволі здоровий спосіб життя. Він не зловживав алкоголем, не курив і багато гуляв на свіжому повітрі. Проте його підкосила невідома на той час хвороба, яка загострилася у 1908 році – саме цей рік письменник назвав найстрашнішим. Тоді вперше проявилися галюцинації, які і стали початком кінця.
Недуга прозаїка не була лише його приватною справою навіть за життя. Тоді про стан здоров’я письменника писали журналісти, його обговорювали в місцевих кнайпах і ледь не у всіх громадських місцях Львова. Часто люди самі вигадували діагноз, керуючись лише своїми здогадками. Існували й чутки про делікатність хвороби, зокрема, що це був сифіліс.
Деякі недоброзичливці поширювали інформацію, що письменник заразився венеричною хворобою у Відні, де здобував ступінь доктора наук. Хоч і не спеціально, але ці оманливі версії іноді розповсюджували навіть дослідники життєвого шляху Франка.
Спростував цей міф у 1997 році лікар та вчений-медик Дмитро Луцик із величезним практичним досвідом, який заснував відому львівську лікарську династію. Він написав статтю «Танатогенез Івана Франка», де назвав справжню причину смерті письменника – деформуючий ревматоїдний поліартрит.
Здійснивши аналіз симптомів захворювань Франка, Дмитро Луцик з’ясував, що поліартрит письменник успадкував від матері. В час, коли геній помер, ця хвороба ще не була добре досліджена та не входила до переліку встановлених медичною наукою хвороб людини.
Важка й тривала хвороба
Свої страждання Франко описав у автобіографічному нарисі «Історія моєї хвороби». Тоді він вже не міг писати самостійно, тож лише диктував своєму синові Андрієві, який, до слова, помер також передчасно.
Проміжні захворювання, злидні, невтомна творча робота, арешти, увʼязнення та інші складні випробування долі підірвали здоров’я титана праці. Холод під час ув’язнення став ледь не основним фактором розвитку ревматоїду. Спостерігалися зміни в корі головного мозку письменника та кистях рук. Однак під час встановлення передсмертного діагнозу чомусь не згадали про деформації пальців, хоча ні для кого не було секретом те, що Франко довгий час через артрит писав лише лівою рукою. З часом те ж саме сталося і з правою рукою.
Його намагалися лікувати трав’янистою рослиною наперстянкою, однак це не стримало прогрес хвороби, до того ж спричинило розлади психіки. У той час тих, хто божеволів від наперстянки, помилково переводили у відділення психіатрії. Подальші ускладнення та функціональне погіршення серцево-судинної системи, а головно – неправильний діагноз і лікування – таки звели Франка в могилу.
Сифіліс же йому приписали через те, що тоді цю недугу діагностували реакцією, описаною Вассерманом та Бруком. У письменника виявили позитивний результат на цю реакцію і призначили лікування препаратами миш’яку, які зруйнували його організм від мозку до костей. Лише через деякий час з’ясували, що ця реакція може давати позитивний результат не лише під час сифілісу, а й інших хвороб, наприклад, ревматизму.
Тож саме лікар Луцик зміг критично оцінити недугу письменника і спростувати низку міфів, які активно експлуатувалися у пресі та навіть біографічних працях.
