Маріупольчанка Оксана Дубик після місяця перебування в облозі переселилася до Львова. Її чоловік пішов боронити нашу державу ще в перші дні повномасштабної війни й потрапив у полон. У Львові, повідомляє сайт ilvivyanyn, аби чимось себе зайняти, не залишатися з думками наодинці, жінка разом із двома приятельками відкрила квіткову крамницю.
Як вдалося евакуюватися?
Виданню «ШоТам» Оксана розповіла, що до 24-го лютого навіть не здогадувалася, що росіяни можуть перетворити її місто в руїни. Жінка – будівельниця за фахом, усе своє життя вона зводила та реконструювала будівлі. Потім чоловік пішов воювати, а Оксана зі своїм батьком жила місяць під обстрілами, їхній будинок був прямо навпроти «Азовсталі». Вони лише іноді виходили на вулицю, щоби почути від маріупольчан якісь новини про можливу евакуацію, однак евакуація постійно переносилася. Після початку сильних бойових дій чоловік приєднався до «азовців».
16 березня росіяни зруйнували драмтеатр, від обстрілів «градами» почала горіти хата сусідів Оксани, а згодом вогонь перекинувся і на їхній будинок. Тоді й жінка з батьком вибігли з двома лише рюкзаками та йшли 11 кілометрів пішки, бо машини не було.
Потім їм вдалося зупинити автівку, за кермом був хлопець Денис, він їхав до Запоріжжя. По дорозі ще підібрали хлопця Миколу. На одному з блокпостів п’яні російські військові кудись відвели Дениса й Миколу та не захотіли відпускати. Оксана пішла туди й буквально виплакала, аби їх відпустили. Однак Миколу все ж залишили там. Потім разом із Денисом Оксана та батько дісталися до міста Пологи Запорізької області, після цього доїхали колонами до Запоріжжя, а тоді – до Львова.
Життя у Львові
У Львові проживав син Оксани, тож вона з батьком поселилася в нього. Через два тижні дізналася, що для переселенців поставили модульні будиночки, подала туди заявку (аби не сидіти на шиї в сина) і отримала будиночок на двох із батьком.
Увесь час жінка читала новини про «Азовсталь». Одного дня зв’язалася зі своїми подругами Оленою та Катериною, які евакуювалися спершу в Тернопільську область, а потім також до Львова. Ці жінки запропонували Оксані відкрити разом із ними квіткову крамницю, аби могти відволікатися від новин.
Завдяки своїм заощадженням жінки знайшли невелике приміщення, зробили там косметичний ремонт, закупили квітів і насіння. На стіні в крамниці повісили чотири фото Маріуполя, на них набережна, драмтеатр, площа Свободи і синьо-жовтий напис «Маріуполь». Після відкриття здивувалися, як львів’яни люблять квіти. До того ж покупці часто платили дещо більшу ціну, ніж вони коштували, аби підтримати жінок.
«За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати?», – каже Оксана.
Спілкування з львів’янами додало жінці енергії та сил. Вона вирішила для себе, що не впадатиме у відчай, аби її чоловік пишався нею, коли повернеться. Основне її завдання зараз – робити все, аби він таки зміг повернутися.
Побратими чоловіка розповіли, що бачили його в Оленівці. Після того, що там сталося, жінка вже нічого не знає про нього, в жодних списках його не знайшла. Оксана приєдналася до різних спільнот, де рідні інших «азовців» влаштовують мітинги, пишуть листи до влади тощо. Вони кричатимуть щодня, аби світ не забув і не покинув героїв.
