Радянська влада на західноукраїнських землях коїла справжнісіньке безчинство – згадаймо лише про масові репресії, депортації, насильницьке насаджування нової економіки, культури, освіти. “Совєтам” огидною була навіть думка про те, що в українців є своя історія, свої герої та право на національне життя, пише сайт ilvivyanyn.com.
Чимало пам’ятників борцям за волю України у цей нелегкий період було знищено, попросту для того, щоб люди забули про славну історію свого краю і не мали й шансу думати про власну державність. У цьому матеріалі ми розкажемо про пам’ятник, який “пережив” часи німецької та радянської окупації.
Один із перших пам’ятників УГА на українській землі
Якщо ви ніколи не були у Винниках, невеликому місті поблизу Львова, то завітайте туди бодай через одну причину: саме тут в наші дні розташований один із перших пам’ятників бійцям УГА, якому вдалося “пережити” німецьку та радянську окупації. Побачити його можна, відвідавши місцеве кладовище.
Розпочалася історія пам’ятника з 1921-му році, коли мешканці Винник перезахоронили останки шістнадцяти вояків УГА на місцевому кладовищі. Захоронили їх у спільній стрілецькій могилі, а після церемонії поховання вирішили, що тут потрібно встановити пам’ятник.
Над проєктом монумента працювали Левко Лепкий та Павло Ковжун, а втілив задумане місцевий скульптор Василь Сидурко. Саме завдяки роботі над цим пам’ятником скульптор і прославився.
Нестандартне рішення митців
До створення пам’ятника, якому судилася така важлива роль, підійшли максимально ретельно, придумавши достатньо нестандартний вигляд. Його створили у вигляді кулі, яка розташувалася між двома однораменними хрестами. Посеред кулі – справжній символізм – тризуб на фоні щита, під яким дві шаблі, оповиті терновим вінком. На самих хрестах викарбовані дві цифри: 1918 і 1919.
Територію довкола пам’ятника також прикрасили – довкола спорудили стилізовану огорожу у вигляді редутів.
Освячення та подальша доля скульптури
5-го вересня 1922-го року монумент було освячено отцем Леонтієм Куницьким. Навіть у ті неспокійні часи кількість людей під час церемонії була величезною – згідно з даними з місцевих архівів, присутніх нарахували близько десяти тисяч. Промов жодних не було – вони у той час були забороненими. Кажуть, тоді до пам’ятника поклали близько ста п’ятидесяти вінків.
Побоюючись заворушень, польська влада наказала на час церемонії оточити кладовище, його охороняла місцева поліція та армія.
Через деякий час польські шовіністи висловили обурення з вимогами ліквідувати пам’ятник, однак не знайшли цьому жодних правових підстав. Період Другої світової війни, на відміну від багатьох інших, пам’ятник також благополучно “пережив”.
З приходом на західноукраїнські землі понищили пам’ятник вже так звані “визволителі” – радянські вандали. Саме вони знищили тризуб, про який ми згадували вище. Проте на початку 1990-х років монумент було відновлено зусиллями Тараса Левківа спільно зі студентами коледжу імені Труша, послуговуючись старими світлинами.
