Війна змінила наш світ назавжди. Хтось втратив домівку, інші — рідних та близьких, а хтось шукав порятунку від війни за кордоном… Але найважче нашим воїнам, які щодня переживають пекло, захищаючи рідну землю і кожного з нас, пише ilvivyanyn.com.
З Андрієм я познайомилась випадково. І за несподіваних обставин. Присипляючи своїх дітей, почула галас і гучну музику під вікном. Це вже була пізня година, та й загалом люди під час війни не крутять голосно музику, адже не до веселощів зараз. Тому стало дуже цікаво, кому це так весело. Виявилось, що це хлопець із сусіднього будинку. Він був напідпитку, сидів у машині і на всю гучність увімкнув автодинамік.
Я не була із ним знайома, та й знайомитись за таких обставин не хотілось. Тож вирішила дочекатись, коли хтось із його ближніх сусідів заспокоїть хулігана. Через деякий час почула, що музика нарешті стихла і наш сусід, дядько Василь, років сімдесяти, намагається втихомирити хлопаку. Спершу молодик почав відверто хамити. Я вже взяла до рук мобільний, аби викликати поліцію. Та в цю мить настрій хлопця різко змінився, він ледве стримувався, аби не заплакати…
З’ясувалось, Андрій щойно повернувся з передової.
“Я так більше не можу, не хочу туди повертатись, там — пекло!, – кричав він. – А тут – наче паралельна реальність. Усі гуляють, п’ють пиво, сміються. А я весь час думаю про своїх хлопців, які там залишились. А ще про своїх друзів, яких більше ніколи не побачу…”.
І тут військовий не стримався, по його щоках побігла скупа чоловіча сльоза.
Дядько Василь ще хвилин двадцять розмовляв із Андрієм. І наче заспокоїв хлопця. Але як тільки сусід пішов додому, Андрій раптом сів у машину і щосили натиснув на газ. Ревіння мотору швидко зникло за рогом будинку.
Я ще довго не могла заснути. Не знала, як правильно вчинити у таких ситуаціях. Розуміла, що треба викликати поліцію, адже хлопець напідпитку, він наражає на небезпеку і себе, і всіх, хто трапиться на шляху. Але я все чекала, що він от-от повернеться. Так і сталось, машина вигулькнула з-за рогу так само несподівано, як і зникла.
Наступного дня мені дуже хотілось зустрітись із Андрієм. Підійшовши до його під’їзду, я побачила молодого хлопця років двадцяти п’яти із опущеною головою. Коли я привіталась, він неохоче кивнув у відповідь.
“Ох і добре ви нас учора вночі повеселили своєю музикою, – почала я розмову. – Чула, що ви приїхали на ротацію. Надовго?”.
Андрій спершу перепросив за вчорашнє, сказав, що для нього це нетипова поведінка. Спершу він не надто йшов на розмову. Але, зрештою, поділився тим, що найбільше розривало душу.
“Нещодавно я втратив на війні найкращого друга, – почав він. – Була ніч і нас накрила арта. Я отримав лише контузію, а ось Назар… Він стік кров’ю у мене на руках. Осколки потрапили в голову і груди. Шансів вижити у нього не було.
Я тримав його за руку і думав, що маю сказати його дружині та п’ятирічній донечці. Він їх так любив… Завтра хочу поїхати до них, але досі не знаю, що маю їм казати”.
В цей момент дуже пожаліла, що не психолог. Які слова підібрати у такі моменти, що порадити? Я сказала, що у Львові є чудові реабілітаційні центри, де працюють професіонали, які допомагають військовим впоратись із своїми переживаннями.
Поради психолога щодо спілкування із військовослужбовцями
Психолог Руслана Дуда наголошує, що попри важкі обставини та жахіття, які переживають щодня наші захисники, не варто тримати в собі переживання, краще виговоритись. Якщо воїн не готовий піти до спеціаліста, хай поговорить із капеланом чи своїми побратимами.
“Сьогодні кожен українець має знайомих чи близьких, які воюють, захищають Батьківщину. І чимало з нас мають досвід спілкування з військовими, які приїхали із зони бойових дій, – розповідає пані Руслана. – І ми відчуваємо, що наші друзі та близькі у камуфляжі змінились. Вони змінили свої цінності та пріоритети. Навіть погляд у них змінився, – хтось дуже подорослішав, а хтось відчув досі незнаний страх чи відчай, ненависть чи провину. Полярність емоціям додає і короткотривала відпустка. Військові, які приїжджають додому і бачать в тилу спокійне життя, часто мають досить змішані відчуття. З одного боку вони радіють, що життя, яке вони захищають, вирує, а з іншого — часто бачать несправедливість, яка теж панує в тилу. Впоратись з емоціями, відчуттями та переживаннями багатьом непросто. Важливо не тримати їх у собі, ділитись із близькими та навіть незнайомими людьми. І не варто чекати, що вони зрозуміють. Важливо, щоб воїн навчився розрізняти та називати свої відчуття. Це є перший крок до самоконтролю, а згодом до адаптації та розуміння себе нового. Якщо самому не сила це зробити, варто звернутись до психолога, який допоможе розібратись із власними емоціями та почуттями, нівелювати відчуття провини чи страху”.
На прощання я порадила Андрію поговорити з Олексієм із сусіднього під’їзду. Хлопець ще у 2014 році втратив на війні руку. Коли проходив протезування у США, волонтери знайшли йому там роботу. Але Олексій навідріз відмовився.
“Колись я віддав своїй країні серце і пішов на війну. Згодом віддав за Батьківщину руку. Невже це все даремно? Ні, мушу вертатись і підтримувати країну бодай із тилу”, – сказав мені Олексій, коли віз у своєму таксі.
Так, якісний протез дозволив хлопцю працювати таксистом. Згодом він одружився. А нещодавно у нього народилась донечка. Тож життя обов’язково переможе!
Після розказаної історії Андрій вперше за бесіду посміхнувся і сказав, що теж мріє про сім’ю. Але це буде вже після перемоги. А зараз його сім’я – побратими, що залишились на передовій. Тож через тиждень він повертається до них. Аби боронити країну і кожну українську сім’ю.