В одному із репортажів про психіатричну лікарню на Кульпаркові (впродовж 1919-1939 рр. лікарня мала назву “Державний заклад для психічно хворих в Кульпаркові”), надрукованому в польськомовній львівській газеті на початку 30-х рр. минулого століття, його автор, рефлексуючи з приводу роботи закладу, зрівняв працю лікарів і всього персоналу з подвигом, звернувшись до читачів з риторичним питанням: “…що може бути прекраснішим, ніж витирати сльози, усуваючи страждання, що зливаються в один довгий потік людської біди?».
Тодішній стиль репортажу допускав чимало “ліричних відступів”. Так, медичний заклад на Кульпаркові, як тільки відчиняв фіртку і ступав на тротуар території, справляв на репортерів враження окремого міста. Розлога мережа доріг, значне число адміністративних будинків та павільйонів тільки підсилювали таке враження. Ще однією характерною рисою була велика кількість різнобарвних квітів на квітниках, які огортали доми. Якби не грати на вікнах, що виднілись де-не-де, високі мури й обличчя з блідими очима, це місце не здавалося б таким похмурим, пише ilvivyanyn.com.
1900 пацієнтів і 1100 місць
Перше враження швидко проходило, прозаїчність буднів створювала іншу, реальнішу картину. Перше, на що звертало увагу керівництво і працівники закладу, – заповненість лікарні. Місць було 1100, а пацієнтів – 1900. Всі будинки, які можна було переобладнати для розміщення людей, були задіяні. Попри те, у лікарні скаржились на нестерпну тісноту. Відтак не мала де мешкати служба закладу. Зокрема, мусив доїжджати електромонтер. Якщо виникали проблеми з електропостачанням, по нього доводилось телефонувати.
У закладі старались будь-що розмістити усіх пацієнтів. Шукали різні варіанти. 100 хворих відправили на Помор’я. Вислати більшу кількість не було можливості, бо їх утримання там обходилось помітно дорожче, ніж у Львові. Проблема була й у тому, що тамтешній заклад був самоврядним, тому Кульпарків змушений був оплачувати перебування своїх пацієнтів.
Розбудова комплексу у 1905 р.
Переповнення пацієнтами Кульпаркова було пов’язане з тим, що заклад охоплював окрім Львівського воєводства також Тернопільське та Станіславівське. Поза тим, сюди привозили пацієнтів з віддалених повітів. На такий великий простір передбачили всього 1100 місць. До прикладу, такий же заклад у Кобєжині (нині – частина Кракова), який охоплював лише одне воєводство, мав 950 місць.
Вирішення ситуації вбачали лише у створенні власних подібних лікарень у Станіславівському та Тернопільському воєводствах. Також у закладі зазначали, що міський уряд вчинив би правильно, якби скасував шупасову станцію (шупасова служба затримувала жебраків та волоцюг) і на цьому місці створив би притулок хоча б на 40 ліжок. Це дозволило б помістити туди спокійних пацієнтів, звісно, під наглядом психіатрів. Пацієнти, які ведуть себе агресивно, могли перебувати тільки у закладі на Кульпаркові, а усіх спокійних хворих можна було б переміщати в притулки.
Тут зазначимо, що на зламі 20-30-х рр. в межах кульпарківського медичного комплексу спорудили новий корпус. Його звели за усіма тодішніми найновішими стандартами, тому він істотно відрізнявся від попередніх. Зокрема, мав світлі широкі зали, окремі приміщення для медбратів, кімнати для неспокійних пацієнтів, добру вентиляцію і центральне опалення.
Пацієнти при роботі – від “столярки” до гаптування
Лікарі стверджували, що 20-25% пацієнтів покидали лікарню у стані, який оцінювали як “безпечний для суспільства”. Відсоток смертності – 6% – вважали незначним. Виздоровлення хворих пов’язували з такими факторами, як зміна оточення, спокій, застосування новітніх лікарських засобів, а також праця.
У лікарні зізнавались, що працює близько 40% пацієнтів. Інтелігенти працювали в канцелярії. Для ремесла було все необхідне знаряддя – продукцію використовували для власних потреб або ж продавали. У закладі були майстерні: шевська, столярська, інтролігаторська (оправа книжок), щіткарська, кравецька, а також власна друкарня. Пацієнти працювали під наглядом медбратів. У 1930 р. створили ткацьку майстерню, планували відкрити також кошикарство. Крім цього, пацієнтів залучали до прибирання відділів. Декотрі із них, зокрема, інтелігенти, займались рукоділлям – вишивали, мережкували чи гаптували. У друкарні загалом продукували канцелярські формуляри та інші папери, потрібні для закладу.
Тодішній директор закладу Владислав Сохацький, розповідаючи про основні поточні проблеми і плани закладу, вказав на необхідність перенесення з території комплексу колії, потребу каналізування декотрих відділів, створення водопроводу. Певні зрушення були лише у справі водогону, оскільки заклад закупив потрібне джерело у Малечковичах.
Справа д-ра Юзефа Беднажа
Причини проблемного стану кульпарківського закладу були пов’язані не лише з переповненням та відсутністю належного розуміння й підтримки з боку магістрату. В стінах лікарні не обходилось без корупції та хабарництва, при чому на найвищому рівні. Резонансною була справа директора д-ра Беднажа (попередник В. Сохацького).
Йому закидували непрофесійне ставлення до пацієнтів (до слова, є свідчення, що д-р Ю. Беднаж впроваджував нові методи лікування пацієнтів – електрошоки) та звинувачували у вчинках, які приносили шкоду лікарні. Зокрема, до закладу регулярно присилали підсудних для оцінки їх психічного стану. Беднаж ніколи не робив подібні огляди, направляючи цих осіб до інших лікарів. Проте оплату залишав собі. Так, в ході слідства, д-р Латинський засвідчив, що колишній директор брав участь у двох оглядах пацієнта Щепана Ситника, проте залишив собі оплату за усі 8 процедур (за перше – 10 зл., за наступні 7 – по 6 зл.). Про подібну ситуацію розповів також д-р Якуб Ехрліх. Інший лікар – д-р Норберт Прагер – зізнався, що Беднаж присвоїв 220 зл. за лікування пацієнта Константина Маєвського, до якого не мав ніякого відношення. В обвинувачувальному акті також йшлося про те, що д-р Беднаж, користуючись своєю посадою, змушував підлеглих до неправдивих свідчень.
Львівський період кар’єри Беднажа завершився, але не його лікарська практика. З 1932 по 1939 рр. він був головним лікарем психіатричної лікарні в Свеце. 1939 р. його разом з пацієнтами розстріляли німці. Самого Беднажа після цього йменували “Поморським Корчаком”.
