В Інтернеті можна знайти інформацію, згідно з якою Галичина на початку ХХ ст. вважалась одним з лідируючих регіонів у Європі за поширенням туберкульозу. Це пояснювалось низьким рівнем життя працюючого населення, відсутності методів раннього виявлення хвороби, відсутність дієвих ліків. Після завершення Другої світової війни, Україна, через територію якої бойові дії прокотились двічі, опинилась у руїнах. Стрімко поширювались різноманітні інфекції й медиків очікувала титанічна робота. Боролись з туберкульозом та іншими недугами і лікарі Львова, пише ilvivyanyn.com.
Методика лікування
Знаючи про поганий стан здоров’я серед населення Галичини, медики УРСР чудово розуміли, що аби обмежити поширення туберкульозу регіоном слід насамперед ізолювати хворих. З 1946 р. набула поширення практика створення туберкульозних стаціонарів для різних форм хвороби. Чітка система нагляду за хворими туберкульозом дала свої результати – хвороба пішла на спад.
З 1949 р. розпочалась вакцинація БЦЖ новонароджених та дітей. Спочатку вакцинування робили нашкірно та оральним шляхом, а з 1962 р. почали вводити вакцини під шкіру. Нарешті у 1975 р. з’явилася внутрішньошкірна туберкулінодіагностика, більш відома у народі як “реакція Манту”.
Велика увага приділялась шпиталізації хворих, аби обмежити їх контакт з рідними. Широко розвивалася мережа дитячих санаторних протитуберкульозних закладів – медичних і освітянських, куди скеровувались діти, хворі на туберкульоз. До 1990 р. лише у місті функціонувало 6 дошкільних дитячих закладів санаторного типу з цілодобовим перебуванням.
Для лікування туберкульозу використовували стрептоміцин, антибіотики. Радянські лікарі почали широко застосовувати хірургічні втручання, пов’язані з резекцією легень. Варто зазначити, що лікування туберкульозу – тривалий процес, який може зайняти й роки. Однак вже у 1980-х рр. вдалось у рази знизити смертність від цієї недуги.
Потужний медичний колектив
Рятував львів’ян від страшної недуги потужний медичний колектив. Вже з 1939 р. на на кафедрі факультетської терапії медичного інституту почали викладати доцентський курс з проблем туберкульозу. У 1951 р. при медичному інституті булла створена окрема кафедра туберкульозу, яку очолив профессор Іван Стукало. Дослідник вивчав вплив клімату на туберкульоз, терапію хвороб кругообігу при туберкульозі. Він підготував 8 докторів наук та 38 кандидатів.Стукало надрукував багатотомний словник з лікування туберкульозу.
Вагомий внесок у боротьбу з підступною хворобою зробив профессор Юрій Кулачковський, який очолював кафедру туберкульозу протягом 1969 – 1988 рр. Він опублікував понад 150 праць, включаючи сім монографій. Науковець зосереджував свою увагу на різних аспектах клініки, лікування сучасного туберкульозу, розглядав ускладнення визвані цією хворобою.
Відомим фтизіатром Львівщини став Володимир Кишакевич, який здобув медичну освіту у Бельгії, повернувся до України у 1941 р. Науковець вивчав ефективність антибіотиків для лікування недугу. Ініціатором будівництва сучасного облтубдиспансера, який функціонує й сьогодні, був фтизіатр. Г.Шахініді. Нарешті не можна оминути постать професора Олександра Ладного, який очолював Львівський обласний протитуберкульозний диспансер протягом 1987-90 рр., приділяв великої уваги діагностиці захворювання.
Варто зазначити, що львівські лікарі не лише врятували тисячі життів, знизили рівень захворюваності туберкульозом в Галичині, а й накопичили величезний досвід, передали його наступним поколінням. Попри різноманітні перешкоди, фтизіатрія Львівщини не стоїть на місці й продовжує розвиватись.
