44-річний уродженець Самбора, що на Львівщині, Ігор Дашко захищав Маріуполь, до останнього боронив рідну землю від рашистів і віддав життя, щоб врятувати побратимів. Далі на ilvivyanyn.
Як розповідають колеги й побратими Ігоря журналістам Tvoemisto.tv, він завжди хотів бути прикордонником, хоча в його родині ніхто не був дотичним до цієї професії. Згодом вступив у Національну академію Держприкордонслужби. Тоді прикордонників із західних областей відправляли служити у східні, тож у 1999 році Ігор потрапив у Донецький прикордонний загін, до Маріуполя.
Чоловік двічі взяв участь в АТО. А в січні 2022 року знову повернувся в Маріуполь, щоби завершити контракт і через пів року вийти на пенсію. Зі слів товаришів, воювати не планував, хоча й ситуація вже тоді була загрозливою. А потім розпочалась повномасштабна війна…
9 квітня підрозділ, у складі якого підполковник Дашко, стримував війська окупантів на одній із ділянок Маріуполя. Під час спроби противника прорвати оборону Ігор, уже будучи тяжко пораненим, прикрив відхід товаришів на запасні позиції. Щоб не дати ворогові захопити радіостанцію та не потрапити в полон самому, він підірвав себе гранатою, а в радіоефірі пролунали останні його слова: «Слава Україні!»
Пишався тим, що зі Львівщини
Колеги й побратими Героя розповідають, що він пишався тим, що народився у Львівській області. Завжди показував свою проукраїнську позицію. Ще в часи студентства повісив у кімнаті гуртожитку червоно-чорний прапор – символ визвольної боротьби українського народу за незалежність. Ігор дуже добре знав історію нашої держави, всі дати, був політично грамотним.
Він любив Україну понад усе. Ще на початку 2000-их приїжджав у вишиванці на схід. Тоді там не надто позитивно це сприймали, проте він із гордістю говорив, що із Західної України.
Після початку Помаранчевої революції прикордонник усіх застерігав, що війна з росією неминуча. Але тоді ніхто з близького оточення не сприйняв ці слова всерйоз.
Сім’я Ігоря
Дружина Ольга є уродженкою Маріуполя. У них є дочка Марія. Вони познайомились з Ігорем, коли Ольга, будучи студенткою, працювала в хлібному кіоску. Ігор по дорозі додому зайшов купити хліба. І ця зустріч стала доленосною.
Жінка зі слізьми на очах розповідає, що така сильна любов, як у них, буває рідко. Жінка мріяла про спокійне життя разом, а війна все змінила. Тепер Ольга не бачить майбутнього без Ігоря, а ще картає себе, що не змогла відмовити його від поїздки до Маріуполя.
Вона розповідає, що Ігор був готовим піти на все, обожнював свою роботу, допізна там затримувався. Постійно слухав новини, дуже любив політику. Був відданим службі та Батьківщині.
Коли чоловік поїхав у Маріуполь, в Ольги було погане передчуття. Востаннє переписувалася з ним 2 березня, тоді він її заспокоював, кажучи, що все спокійно. Потім зв’язок пропав, вона шукала його цілий місяць, розпитувала всіх, чи хтось бачив Ігоря. А згодом їй написали, що його немає в живих. Сім’я Героя досі не знає, де зараз його тіло.
Дочка Марія запевняє, що здатися в полон для тата було б зрадою. Він завжди казав, що за Україну готовий віддати життя. І таки віддав…
