У червні 1941 р., з початком німецько-радянської війни, до Львова вступили підрозділи Вермахту. Німці вже вели бої за місто проти підрозділів польської армії у вересні 1939 р., однак за домовленостями з СРСР Львів відійшов до Союзу. Перевели подих євреї. Однак затишшя було не довгим. Нацистський окупаційний режим тривав до літа 1944 р. і призвів до загибелі сотень тисяч осіб, пише ilvivyanyn.com.
Нова влада – нові правила
Частина населення міста позитивно оцінила вступ німецьких військ до Львова, розглядаючи солдат Третього Рейху як визволителів від більшовизму. На старих світлинах можна побачити, як чимало львів’ян вітали нацистів з квітами. Такі картини були характерні не лише для Львова, а й інших міст, і не лише України, а й Росії. Адже далеко не всі були задоволені діями радянської влади – репресії, розстріли, табори, терор. Населення Західної України теж відчуло “смак” сталінського режиму впродовж 1939 – 1941 рр. Нацисти знали про настрої серед населення Західної України, знали що у цьому регіоні велику популярність мають націоналісти, тому аби ще більше настроїти населення проти більшовиків, нацисти відкрили доступ усіх охочих до тюрем, де співробітники НКВС напередодні знищили тисячі осіб.
Дехто сподівався, що при нацистах заживуть як у європейських країнах. Інші міркували, що зможуть відродити незалежну Україну. Однак усі сподівання рухнули після того як розпочались арешти усіх причетних до проголошення Акту від 30 червня 1941 р. Вже 1 серпня у місті було встановлено німецьку адміністрацію, Львів став центром новоствореного дистрикту “Галичина”. Місту довелось пережити мародерства та грабунки, сумнозвісний єврейський погром, пекельний Голокост, розстріли польських вчених, масові арешти та страти. Адже нацисти керувались расовою теорією, та жодним чином не вважали слов’ян рівними справжнім арійцям. Усі не арійці повинні були або працювати на Рейх або загинути. Третього не дано. На території Львова запрацювали концтабори для військовополонених (Цитадель) та євреїв (Янівський). Першим губернатором дистрикту став Карл Ляш, а далі його змінив Отто Вехтер. Усі керівні посади у дистрикті, у поліції, суді займали виключно німці. Дистрикт поділявся на округи, а останні – на повіти. Функціонував Український крайовий комітет на чолі з Костем Паньківським. Він займався налагодженням контактів між німцями та українцями. Комітет забезпечував ув’язнених одягом, харчами, лівками. У комітеті працювали адвокат Макс Шафф, Марія Бартель. Діяла таємна поліція – гестапо, штаб-квартира якої знаходилась у приміщенні на Лонцького. Першим очільником гестапо став оберштурмбаннфюрер СС Танцман, а далі його змінив оберштурмбанфюрер СС Вітіска. Українці та поляки звертались до Служби безпеки – СД. Німцям імпонувало те, що багато жителів Львова розмовляли або принаймні розуміли німецьку мову. У Львові діяла каральна группа (айнцзацгрупа С) під командуванням оберфюрера СС Отто Раша, яка займалась “зачистками” більшовиків та євреїв. Діяла поліція, яка займалась правопорядком.
Більшість вулиць були перейменовані. Наприклад сучасний проспект Свободи було названо на честь фюрера. Найкращі місця у місті (ресторани, кав’ярні) були доступні лише для німців, про що інформували таблички.
Голокост, розстріли..театр та концерти
Дуже скоро, багато тих, хто зраділи приходу нової влади з жахом спостерігали за її діями. У мешканців конфісковували майно, нерухомість. Того, хто не бажав розлучатися із власністю просто винищували. Окупанти розділили Львів за національною ознакою. Так на півдні жили німці, на півночі – євреї, східний та західний сектори виділили для українців та поляків. Вже 5 липня розпочались масові арешти містян – жителів Львова просто на вулицях арештовували гестапо та поліція. У арештованих забирали особисті речі, після короткого допиту більшість з них були розстріляні або у лісі за Левандівкою або під Скниловом. У радянських документах йдеться про винищення 2 тис. осіб, а дослідник В.Косик називає взагалі цифру у 7 тис. осіб. Нацисти, як і їх попередники, продовжували винищувати населення у в’язниці на Лонцького. Затримувати та страчувати могли за багато причин – грабежі, саботаж, небажані елементи, національна ознака та ін. У серпні 1942 р., перед приїздом шефа СС, Г.Гімлера, поліція та гестапо арештували понад 55 тис. мешканців міста. Багатьох було страчено. У липні 1944 р. до міста вступили підрозділи Червоної Армії.
Попри терор, дискримінацію, у місті тривало культурне життя. Діяли кінотеатри, ставив вистави театр. 1 липня 1941 р., після короткої реорганізації, запрацював “Український театр міста Львова”. Глядачі отримали змогу переглянути опери “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка” та інші. Українські музиканти з вересня 1941 до початку 1944 рр. влаштували понад 800 концертів.
Діяли спілка українських письменників, музик, художників. Хоча усі установи перебували під контролем окупантів. З 1942 р. журналісти, художники, літератори та працівники інших професій зобов’язані були щорічно отримувати дозвіл на продовження діяльності. Німці запровадили початкові та професійні школи – Рейху потрібна була робоча сила, люди з мінімальним знанням математики та письма. Існували німецькі, українські та польські школи. У 1941 р. у Львові працювало 15 українських шкіл, де навчалось понад 5 тис. дітей. Для порівняння поляки мали 37 шкіл (понад 13 тис. учнів). Функціонувало 5 німецьких шкіл (понад 1300 учнів). З вересня 1941 р. у Львові знову працювала відновлена Богословська академія, очолювана Й. Сліпим. До 1944 р. у закладі навчалось 70 студентів.
В радянських документах вказується, що в часи німецької окупації було страчено 600 тис. осіб. Українські історики наводять різні цифри, у межах від 200 до 400 тис. Місто пережило цю жахливу сторінку своєї історії.
