Коминярська служба у Львові (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.)

24. June 2021 Marian Khomiak

Питання пожежної безпеки у Львові впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. незрідка потрапляло на сторінки місцевої преси. Увагу приділяли, зокрема, і роботі сажотрусів. Про реформу цієї служби говорили принаймні з останньої чверті ХІХ ст. Тоді наголошували, що діяльність львівського магістрату зводиться до видання дозволів на ведення ремесла окремим особам, що, як твердили у тогочасній пресі, не відповідало загальним інтересам мешканців Львова. Далі на ilvivyanyn.

Проблема коминярських округів у Львові 

Займатися коминярством можна було після отримання концесії. Проте закони про свободу заробітку створили значний хаос у трактуванні ремесел. Кількість сажотрусів у Львові почала рости, як гриби після дощу. Видаючи дозволи, магістрат повинен був враховувати місцеві особливості і потреби, однак на практиці ситуація виглядала дещо по-іншому. Згідно промислового статуту коминяр, отримуючи дозвіл на ведення своєї діяльності, отримував також округ, який він мав обслуговувати. Тобто, Львів мав би бути поділений на округи. Поділ на округи дозволив би закріпити за кожною частиною міста окремого сажотруса, який працював би по конкретному тарифу, встановленому промисловим департаментом. Проте такий поділ de facto ні до чого не зобов’язував. 

В львівській міській раді не було одностайності щодо того, як повинні працювати у місті коминярі. Коли 1862 р. Міхал Костшинський добивався дозволу на ведення діяльності, виникла дискусія про відкриття нового - 9-го - коминярського округу. Одні говорили, що немає стільки нових домів, аби створити округ, який би міг забезпечити заробітком майстра. Якщо ж дозволити вільну конкуренцію, то не буде гарантії, що місто буде забезпечене з погляду пожежно-поліційних норм. Інші радні навпаки висловлювались за конкуренцію.

1

Будні львівських сажотрусів

Сажотрусам непросто було знайти у своїй окрузі достатню кількість домів, тому вони змушені були шукати клієнтів в різних частинах міста. Прогодувати сім'ю у таких умовах було вкрай непросто, як і утримувати челядників. Це приводило до того, що охочих оволодіти цим ремеслом ставало менше. В пресі вказували на те, що з часом може бути відчутним дефіцит фахових коминярів.

На початку ХХ ст., як випливає з дописів у часописах, служба коминярів перебувала у незадовільному стані, причому не лише у Львові, а й загалом в Галичині. Журналісти ставили резонне питання: "Якщо коминярство занепадає в столиці краю, тоді що говорити про малі галицькі міста?". Тоді наголошували: у Галичині щорічно трапляється тисячі димохідних пожеж, яких би не було, якби сажотруси "сумлінно виконували своє ремесло і не дбали про заробіток з боку, а повідомляли б про всі недоліки в системах димоходів відповідні органи влади, котрі своїми розпорядженнями усували б ці дефекти".

Проблема полягала також у тому, що згідно нового закону сажотрус ніс відповідальність за пожежу, котра виникла у димоході. Проте не було норм, які б його захищали у випадку, коли сажу вимітали (наприклад, з рур) кухарки чи сторожі. Сажотрус міг позиватись, проте його матеріальне становище ніяк не заохочувало звертатись до представників Феміди.

1

У пошуках клієнтів

Ситуацію в середовищі коминярів у пресі називали деморалізуючою, зазначаючи, що у пошуках "хліба насущного" сажотруси вдаються до неправильної конкуренції, яка взаємно їх нищить. Сажотрус не може набрати достатньої кількості челядників. Він невпевнений у майбутньому. Сьогодні у нього є робота, а завтра її може відібрати інший коминяр, який мешкає в другому кінці міста. 

Аби назбирати для себе клієнтів сажотруси нерідко працювали за півціни. Бувало, що коминяр міг виконати роботу задармо, аби на наступний рік власник дому знову звернувся до нього. Але ніякої гарантії у нього не було. Жартували навіть, що в такій ситуації власники домів могли з року у рік чистити комини задармо.

Прислів'я каже: дешевий хліб їдять пси. Так само і з роботою коминярів, яка виконувалась запівдармо. Саме із цим пов'язували нерідкі випадки димохідних пожеж. В таких ситуаціях сажотрус мусив відповідати у суді. Його карали або штрафом, або ж ув'язненням.

Варшавський взірець

У пресі застановлялись над питанням, чи не варто реформувати службу коминярів на взірець варшавської, зокрема, приєднати її до пожежників. У Варшаві такий проект успішно існував з середини 30-х років ХІХ століття. Суть у тому, що у кожному пожежному відділенні працює група сажотрусів. Вони мають свою казарму і їздять з пожежниками на виклик. Кожна група обслуговувала аналогічний з пожежниками район. Якщо виникала пожежа, на об'єкт прибували і ті сажотруси, котрі чистили у цьому будинку комини. Коминярі добре розбирались у плануванні будинку, а ще - чудово лазили по дахах. 

Важливо і те, що служба коминярів у Варшаві у рік заробляла суму, яка втричі перевищувала витрати на їх утримання. Так, у 1893 р. їх бюджет становив 45 239 рублів і 6 копійок, а робіт було виконано на 137 533 рублі. Тобто, чистий дохід становив 92 294 рублі. 

Проте і у такому підході були деякі підводні камені. Чимало будинків зводилось без дотримання вимог. Тому їх власники охочіше звертались до приватних сажотрусів, оскільки ті не повідомляли міську владу про ті чи інші порушення. Можна було передбачити, що звертатись до коминярів, які б працювали при пожежній службі, будуть нечасто. Відтак лунали думки про те, що послуги коминярів слід монополізувати.