Як це, коли діти є, але їх немає? Коли знаєш, що в тебе є внуки, але внуки не знають, що в них є ти. Коли усвідомлюєш, що маючи живих-здорових дітей, фактично, залишаєшся сам. І рятують чужі, чи то уже рідні, – внуки на годину! Проте геріатричний пансіонат – це не вирок! Це не найгірше, що може статися з людиною на старості! Далі розповість “Я львів’янин”.
За декілька кілометрів від Івано-Франківська розташований геріатричний пансіонат. Там проживає близько 200 людей літнього віку. Більше, ніж 70% – люди з інвалідністю. Також є 40 людей молодшого віку. В пансіонаті їх називають “діти, молодь”. Це ті люди, які по віку вже не можуть перебувати в дитячих центрах, які просто не мають де жити чи мають певні проблеми. Всі вони можуть шукати прихистку в нашому геріатричному пансіонаті.
Старенькі кажуть, що їм тут подобається, але все одно інколи хочеться виговоритись, розказати потаємне, почути слова підтримки або просто пожалітися на пекучі уколи. Хоч спілкування з персоналом та ровесниками в пансіонаті їм ніби й вистачає, вони таки хочуть чогось більшого – індивідуальної уваги та любові. І це нормально. Бо всі ми – люди.
І є ті, хто розуміє потреби стареньких, як ніхто. Хто присвячує їм не тільки багато часу, але й частину себе. Ілона Мурзова – одна з таких людей. Вона придумала дещо геніальне. Дещо таке необхідне для бабусь і дідусів з дому престарілих – проєкт “STAY”!
Про програму “STAY”
Проєкт створили для самотніх дідусів та бабусь, які проживають в Івано-Франківському домі для престарілих. Суть полягає в тому, що для жителів пансіонату шукають названих внуків чи внучок, які відвідували б їх хоча б раз на тиждень.
У Facebook створили групу Івано-Франківського пансіонату. Там розмістили фото та коротенькі життєві історії стареньких, які шукають собі внуків.
Кожен охочий може зайти в Інтернет, перечитати історію кожного, вибрати собі бабцю чи дідуся до душі і стати названим внуком.
Участь беруть понад 70 бабусь та дідусів.
Деякі з них знайшли собі онучат, навіть по двоє-троє. А деякі ще чекають.
“Інколи старенькі думають, що для декого ми підбираємо онуків. Вони розуміють, що є учасниками програми, адже ми їх фотографували, записували історію, але до них ніхто не приходить, на відміну від інших. Ми їм не можемо пояснити, що люди самі вибирають через Інтернет”, – розповідає координаторка проєкту Ілона Мурзова.
Проєкт почався 1 жовтня 2018 року.
Чому саме “STAY”?
“Назва “STAY” у перекладі з англійської означає залишатися. Це слово співзвучне із словами Степанич, старість. Воно дуже імпонує як назва проєкту”, – Ілона Мурзова.
До цього волонтери робили різні соціальні проєкти, фотовиставки, наймали професійних фотографів, знімали соціальні програми, але очікуваного результату не було. Так і виникла ідея створити саме таку програму.
Щоправда, спочатку хотіли зробити це у вигляді мобільного додатку, але на це потрібна велика кількість часу і грошей. Тож зупинилися на безкоштовній, але не менш пріоритетній платформі – соціальній мережі Фейсбук. 
Зараз організатори працюють над створенням сторінки в Instagram, в якій будуть дублюватися фото та історії стареньких. Так хочуть розширити аудиторію для пошуку названих внуків.
Як це – бути жителем дому престарілих?
Івано-Франківський геріатричний пансіонат займає територію площею 3 га, це разом із садом та будівлями. Заклад має 4 поверхи, на останньому з яких живуть старенькі в найважчому стані, переважно, прикуті до ліжка. Процедури їм роблять безпосередньо в їхньому пансіонаті, але за потреби везуть у міську лікарню. На інших 3 поверхах живуть ті, хто може пересуватися: самостійно чи за допомогою візка. Всі вони кожного дня виходять на прогулянки, спілкуються та займаються улюбленими справами.
Старенькі кажуть, що їм тут подобається. Добре годують (4 рази на день), прибирають, доглядають і добре ставляться.
Вони живуть тут звичайним, повноцінним життям: дивляться телевізор, спілкуються, співають, ба більше, вони навіть ходять до церкви, яка розташована на території пансіонату!
Окрім побутових моментів, для пенсіонерів організовують і цікаве дозвілля.
Нещодавно в Івано-Франківському пансіонаті була фотовиставка “Краса без віку”. До стареньких запрошували професійний фотографів, робили бабусям мейкап, зачіски. “Молодь” з того геріатричного пансіонату загорілася такою ідеєю і також дуже хочуть, аби для них організували таку фотосесію та майстер-класи візажу.
Також організовували акцію “Відведи бабусю в кіно”. Для пенсіонерів бронюють увесь зал, підбирають фільми. Проте організаторка Ілона Мурзова каже, що не всім до вподоби такі розваги: комусь захолодно, заголосно чи фільм нецікавий. Хтось міг посеред фільму вийти, бо їм не подобалось. Також могли на камеру давати коментарі, в яких розказували, який поганий фільм для них підібрали.
“Спочатку для організаторів така поведінка була дещо образлива, – розповідає Ілона Мурзова, – але потім вони зрозуміли що пенсіонери не повинні стримувати емоцій”.
Але Ілона тільки подякувала їм за це і зрозуміла, що терпіти, тим більше, у їхньому віці – незручно. А вони настільки свідомі духом, що можуть не робити те, що їм не подобається. Організаторка зізнається, що проскочила думка, що, можливо, краще було б влаштовувати подібні акції для діток. Але зрозуміла, що ні вік, ні людина насправді значення не має. Головне – це душа, якій це важливо. Тебе не має хвилювати як людина все це сприймає – ти віддаєш і все.
Хто може стати внуком або внучкою?
“Критеріїв відбору немає. Головне – бажання”
Кожен охочий може прийти в наш пансіонат відвідати стареньких. Зазвичай, внуки вибирають собі бабусю чи дідуся, реєструються, закріплюються з ними – і стають учасниками нашого проєкту. 
Проте Ілона Мурзова розказує, що є так звані “внуки-партизани”, які не реєструються в Мережі, а просто приходять із бажанням стати внуком чи внучкою. Звісно ж, їм дозволяють.
Важливо, аби названі онуки усвідомлювали те, що роблять, були щирими. Все, що від них потребується – дарувати свій час, тепло та серце людям, які справді цього потребують.
А вікових чи інших обмежень немає. Це можуть бути люди як 15, так і 50 років.
Важливо, щоб названі внуки приходили до СВОГО дідуся чи бабусі, за яким закріплені. Звісно, вони паралельно можуть навідуватися і до інших, але все-таки приділяти більше уваги своїй людині.
Ілона просить звертати увагу на розташування пансіонату і розраховувати час на добирання. Геріатричний пансіонат розташований у м. Івано-Франківськ на вул. Медична, 4, що неподалік від психлікарні. На добирання йде орієнтовно година, в залежності від вашої початкової точки маршруту.
Організаторка проєкту Ілона Мурзова каже, що теж має свою названу бабусю, хоча в її планах вибирати когось одного не було. Каже, що приймає свою 90-річну бабцю не так, як старшу людину, а, швидше, як подругу. Вони разом можуть працювати на клумбі, говорити на будь-які теми.
Ілона каже, що навчилася слухати бабусю кожного разу, як вперше. А її головними настановами для онучки є “жити тут і зараз!”.
Звідки взялася ідея проєкту?
Свого часу в організаторів “STAY” виникла ідея проєкту “Наставництво” для дітей-сиріт на Прикарпатті. Ця соціальна програма передбачала пошук наставників, названих сестер та братів для діток. В “Наставництві” були деякі нюанси: кожен, хто хотів взяти собі взяти під опіку дитину, мав пройти триденне навчання та заповнити реєстраційну форму, довжиною приблизно у 30 сторінок. Декого лякала така кількість формальностей, хтось за час проходження змінював думку і вирішував відкласти на потім цю справу (а потім – значить ніколи), а хтось ще раз переконувався, що все робить правильно. Це важливо, аби люди розуміли, що вони роблять і що на це потрібно виділяти певний час. Адже як дитина, так і людина літнього віку, звикає до конкретних людей, починає сприймати тебе по-іншому.
Ілона Мурзова вирішила не обділяти увагою і стареньких, адже не залежно від віку, людина хоче уваги та спілкування. Так і створили проєкт “STAY” для жителів пансіонату.
Програма тримається на роботі волонтерів. Все акції, внутрішні проєкти, поїздки та події безкоштовно організовують небайдужі люди.
Також організатори наголошують, що їхній геріатричний пансіонат – відкрита установа і вони тільки раді волонтерам, містянам, журналістам, звичайним відвідувачам. Всі дії для покращення рівня (емоційного та побутового) життя пенсіонерів, вони підтримують, намагаються розвивати і закликають людей про допомогу.
До речі, волонтери зараз планують започаткувати традицію вітати всіх іменинників їхнього пансіонату із днем народження. На перший погляд, кажуть, це звучить дуже просто і легко, але насправді для цього потрібно зробити дійсно багато: привітання, святкова програма (хоч мінімальна), організація всього: де, як, коли це буде, адже в них розписаний графік на цілий день.
Як старенькі відносяться до участі в програмі?
“Участь беруть не всі”, – каже координаторка проєкту.
Дехто з дідусів і бабусь ставиться до цього скептично. Адже у кожного є своя життєва історія, власний досвід та переконання. І в пансіонаті до цього ставляться з розумінням, адже програма створена для охочих і насильно заставляти нікого не будуть.
Ілона Мурзова розказує, що на початку пенсіонери не дуже схвально до цього ставились. Вони не вітали журналістів, відвідувачів. Але зараз, коли проєкт “СТЕЙ” набув розголосу, коли про нього почали багато писати, знімати сюжети та цікавитись з-за кордону, у пансіонаті навіть змінилася атмосфера і старенькі стали позитивно налаштовані до цього. Вони розуміють, що люди, які цим цікавляться, хочуть їм лише допомогти: хтось духовно, хтось матеріально.
Проте, звичайно, лишилися і ті, хто не хоче спілкуватися ні з журналістами, ні з названими онуками. Причина – сором. Вони бояться, що їх покажуть чи про них почують їхні знайомі чи родичі. А хтось не хоче ставати публічним з-за певних життєвих ситуацій, яких уже не зміниш ніякою допомогою.
Деякі історії життя
Дарія Гербер – їй 68.
Мала сім”ю: коханого чоловіка та двоє дітей(сина й дочку). Діти повмирали, а їм з чоловіком без підтримки, на одну лише пенсію, вижити було важко – тому подались в пансіонат: вона – як пенсіонерка, він – як інвалід. 4 роки тому Дарія стала вдовою. Лишилася тут сама.
Нещодавно в неї з’явилася нова внучка – Любов Мазур. Хоч і названа, але по духу, як рідна. Вони разом садять вазони, займаються побутовими справами. Внучка приносить бабусі її улюблені смаколики, говорить з нею “по душам”, підтримує і вчиться від неї мудрим, корисним речам.
Юстина Луців – їй 87.
В пансіонаті її називають “промінчиком світла”.
Має тут названу онуку Іринку, якою дуже пишається. Хоч є і власні діти та внуки, бачить вона їх вкрай рідко, адже вони вже 18 років живуть у Португалії. Каже, що дуже їх любить і не ображається на те, що її не відвідують.
5 років тому була змушена сюди переїхати, адже сама вже не в змозі за собою доглядати.
Анастасій Полех – йому 65.
Мовчазний.
Рідних внуків не має. Та і не приходить до нього ніхто.
Має особливість – не може розмовляти, хіба лишень мовою жестів. Але його очі говорять дуже багато. Перш за все, стає зрозуміло, що йому поряд хтось потрібен. Хтось близький.
Мета програми “СТЕЙ онуки” – змінити ставлення людей до таких закладів і дати зрозуміти, що дім престарілих – це не найгірше, що може бути!
Потрібно міняти стереотипне уявлення, що дім престарілих – це страшна стара установа, в якій живуть нещасні старі і все, що роблять – грають в шахи і сплять. Ні! Перш за все, це дім для стареньких! Вони тут живуть, а не доживають! У них насичена денна програма, поїздки в інші міста України, фотосесії, походи в кіно, на виставки. Декого навідують родичі, декого названі рідні. Тут роблять все, аби дати пенсіонерам відчути себе щасливішими.
До того ж, коли заходиш на територію цього пансіонату, відразу зникають всі сумніви і найгірші очікування. Видно, що до стареньких тут ставляться, як до рідних.
Важливо, аби в кожного було хоч по одному названому онуку. До декого приходять, а дехто так і не дочекався внуків: ні рідних, ні названих. Тому організатори хочуть залучити у проєкт якомога більше людей і поширити інформацію про “СТЕЙ ОНУКИ”, аби зробити щасливішими хоча б декілька людей в цьому світі. Бо чекати – то дуже сумно. Але найгірше – не дочекатися.
