Це продовження попередньої статті про історію Вищого суду Галичини на вулиці Князя Романа.
Там, де живе справедливість
З лівого боку на місці частини Монастиря кармелітів взутих у 1870-х роках збудували Крайовий повітовий суд за проєктом Юліана Захарієвича, пише сайт ilvivyanyn.com. Але стара будівля простояла лише 15 років, і її вирішили перебудувати у більш помпезному вигляді. Й у 1891-1895 роках Франциск Сковрон звів монументальний Вищий суд Галичини у стилі віденського неоренесансу з елементами класицизму, який називали Палацом справедливості.
Чи не основним елементом, який і досі нагадує нам про первісне призначення будівлі, є частково збережена кам’яна група над входом «Правосуддя» авторства Леонарда Марконі. На бічному фасаді з боку площі Галицької були ще дві його необарокові статуї «Справедливість» і «Законодавство», які, на жаль, не збереглися.
У «Палаці справедливості» розглядалися найгучніші справи Львова і Галичини. Тут відбувався суд над Михайлом Павликом і Остапом Терлецьким. А 1911 року в одній із камер цієї тюрми очікував на смертний вирок Казимир Левицький. Представник львівської золотої молоді, син власника крамниці порцеляни і фаянсу, один з найкращих велосипедистів Львова був засуджений на смерть за вбивство через ревнощі своєї заміжньої коханки, акторки львівського оперного театру Яніни Огінської-Шендерович. Його відправили у в’язницю Бригідки, де Левицький покінчив з собою, а у Львові стала популярною пісенька: «А видиш, Левицький, що любов може…».
На найгучніші справи, що розглядалися у залі на другому поверсі, навіть продавали квитки, як на виставу. Так, 1931 року тут судили Ріту Горгонову, яку звинувачували у вбивстві доньки її коханця. Слідство було настільки впевнене, що саме мачуха вбила нещасну 17-річну Ельжбету, бо мала з нею складні стосунки, що інших варіантів навіть не розглядало. Горгонову щоразу возили до суду різними маршрутами, оскільки натовп бажав розправи, хоча доказів бракувало і її захищали найкращі адвокати. Від смертного вироку Ріту врятувало лише те, що вона виявилася вагітною… Судовий процес над Горгоновою неабияк збурив тогочасне суспільство, а загадка цієї справи не дає спокою любителям детективів досі.
Після окупації Галичини Польщею, упродовж 1921–1939 років у цій будівлі відбувалися численні суди над членами УВО та ОУН. Зокрема, 1922 року тут вирішувалася доля Степана Федака, який здійснив невдалий замах на Юзефа Пілсудського, 1924 року проходив процес над Ольгою Басараб, Андрієм Мельником та їхніми соратниками, 1926 року – так званий «Процес поштовців» тощо.
Кульмінацією політичних судів над українським визвольним рухом став «Львівський процес» 1936 року, де серед 23 підсудних були Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько, Катерина Зарицька, Віра Свєнціцька та їхні побратими – майже весь Крайовий провід ОУН.
Університетські будні
Перш ніж дійти до сьогодення, будівля Палацу справедливості зазнала ще декілька перевтілень. Тут була військова кафедра та кафедра радіозв’язку Львівської політехніки. Зараз у будівлі розташований 19-й корпус Національного університету «Львівська політехніка», зокрема кафедра архітектури та реставрації, кафедра безпеки інформаційних технологій, Інститут комп’ютерних технологій, автоматики та метрології.
У великому головному вестибюлі нас зустрічають дві великі алебастрові скульптури левів авторства Антонія Попеля, одного з найвідоміших скульпторів, який створив пам’ятник Адаму Міцкевичу. Левів безліч разів перемальовували, що можна побачити в спеціально залишеному реставраторами клаптику на спині лева ліворуч. Другий, північний, вестибюль з чудовими автентичними сходами прикрашений алегоричною мармуровою скульптурою 1896 року авторства Антонія Попеля. Вважається, що це Феміда, або Юстиція, хоча скульптура і нетипова.
Піднявшися гарними старовинними сходами на другий поверх, натрапимо на незвичайно велике венеціанське дзеркало кінця XIX століття, брата-близнюка якого можна побачити у вестибюлі головного корпусу Львівської політехніки на вулиці Бандери. А з вікна відкривається чудовий вигляд в бік Галицького базару та колишнього палацу Бесядецьких, який зараз перебуває в процесі реставрації.
На другому поверсі міститься історичний зал судових засідань, де вершилися долі багатьох людей, оздоблений ліпним декором та розписами художників школи Яна Матейка. Проєкт реставрації цієї пам’ятки потрапив у рейтинговий список відбору національної програми «Велика реставрація». Львівська політехніка для отримання коштів на реставрацію колишнього Вищового суду Галичини провела свої наукові дослідження і власними силами виготовила науково-проєктну документацію.
У підвалі будівлі містяться реставраційні майстерні, зокрема, тут зараз перебувають скульптури з монастиря походження дерева хреста Господнього у с. Підкамінь біля Бродів, що обвалилися під час буревію. Також тут реставрують 600-річну підлогу з вулиці Вірменської, давні підставки під ліхтарі, Євангеліє з Самбора й інші цінні пам’ятки.
Автентична родзинка
Але головна родзинка будівлі – це чудово збережений і відреставрований так званий «кабінет судді», де була спочатку приймальня, потім секретний архів, а надалі аудиторія для презентації і захисту робіт студентів та викладачів Львівської політехніки. Упродовж десятиліть ця «таємна кімната» була прихованою від широкого загалу.
Найцінніші тут унікальні австрійські шпалери, схожі на ті, що в «залі Захарієвича» у головному корпусі політехніки, та полотно на стелі авторства Тадеуша Попеля. В одному з кутів стояла кахельна декоративна піч, яку розібрали перед тим, як 2006 року звідси вивозили архів кафедри військової підготовки.
Оригінальна деревина була насичена лляною олією і провоскована, в оригіналі дерево мало темний горіховий тон з графікою зі справжнього золота. Також ним оздоблені внутрішні об’єми різьблення.
Алегорична композиція на стелі кімнати зображає знову-таки Феміду, або Юстицію, зберігся навіть автограф славетного художника, брата Антонія Попеля, однойменна скульптура якого розташована одразу під цим приміщенням. Але це не просто живопис на тиньку, це живопис на полотні, приклеєному до тиньку. Цікаво, що картуші на дерев’яних дверях зроблені з гіпсу і просто пофарбовані під дерево.
Старих фотографій цієї кімнати, на жаль, не збереглося, бо це був непублічний простір. Але вона неймовірно атмосферна і якнайкраще передає дух правосуддя усієї цієї монументальної та дещо похмурої будівлі, яка вершила долі галичан, і відчувається, що, попри всі перевтілення, той дух досі живе у її стінах.